У поетиках прославляються видатні діячі того часу — П. Могила, Богдан Хмельницький, Петро І, Р. Заборовський та ін. Г. Сивокінь у праці «Давні українські поетики» [174, с. 13 — 14] подає епіграму з поетики «Cunae Bethleemicae» [299, арк. 52] на Богдана Хмельницького, написану польською мовою, вважаючи, що вона належить перу автора цієї ж поетики. Це епіграма польського поета А. Інеса. Справді, визвольна боротьба українського народу під проводом Богдана Хмельницького мала великий /202/ резонанс, не лише в українській літературі та народній творчості, але й у польській літературі. Похвальні слова Богдану Хмельницькому знаходимо у київській поетиці «Lyra». Її автор називає видатного українського полководця «найзавзятішим заступником православної віри, найполум’янішим захисником свободи Русі, страхом для ворогів, вихованцем Перемоги, батьком батьківщини, непереможним героєм, найславнішим з вождів полководцем» (zelosissimus orthodoxae fidei propugnator, acerrimus Rossiacae libertatis vindex, terror hostium, Victoriae alumnus, pater patriae, heros invictissimus, dux ducum gloriosissimus etc.) [304, арк. 105 зв.]. У цьому курсі згадується перемога Богдана Хмельницького під Пилявцями. Цікаво, що автор курсу навіть у розділі про силогізми вихваляє українського полководця і присвячує йому такий силогізм:

Всякого відважного вождя слід прославляти.

Хмельницький є відважним вождем.

Отже, Хмельницького слід прославляти

[304, арк. 122 зв.].

Omnis fortis dux est laudandus,

Chmielnicius est fortis dux,

Ergo, Chmielnicius est laudandus.

У київській поетиці 1714 p. «Libri tres de arte poлtica» [310, арк. 53] знаходимо епітафію Богдану Хмельницькому невідомого для нас автора (див. розділ про епіграматичну поезію). Пізніше її використав у своєму курсі теорії поезії 1739 — 1740 рр. П. Конюскевич [322, арк. 36 зв.].

Автор київської поетики «Fons Castalius» [298, арк. 68] помістив у цьому курсі поезії латинський акростих, присвячений запорізькому гетьману Івану Самойловичу, початкові літери якого складають «Іван Самойлович, вождь України». Такого роду похвальні панегірики, на думку Г. Сивоконя [174, с. 13], — це прояв бажання викладачів і поетів возвеличити достойних, сильних і добродійних діячів. Правда, М. Сумцов до панегіричної поезії ставився негативно, вважаючи її свідченням загального зубожіння духовного життя [192, с. 12]. З таким висновком сучасні дослідники давньої української літератури не можуть погодитись, адже ж у XVII — XVIII ст. відбувається становлення української літератури, збагачення її новими літературними жанрами, її розвиток йшов по висхідній лінії. Крім того, видатні діячі, політичні, громадські, культурні, патріоти своєї вітчизни завжди достойні похвальних од.

Розглядаючи заголовок поетики М. Довгалевського «Hortus poлticus», ми відзначали, що у ньому зашифрована /203/ важлива подія 1736 р. здобуття російськими військами під командуванням Мініха турецької фортеці Азов на Азовському морі. До речі, на честь цієї перемоги С. Витинський, учитель поетики Харківського колегіуму 1736 — 1737 рр., написав «Епінікіон». М. Довгалевський стежив за подіями того часу і реагував на них. Ось у 1736 р. закінчено надбудову навчального будинку Києво-Могилянської академії архітектором Й. Шеделем з ініціативи і при матеріальній допомозі Р. Заборовського, і цей факт знайшов відображення у поетиці М. Довгалевського «Hortus poлticus». Він пише короткий вірш, уривок з якого наводимо [62, с. 42]:

В Києві радість, радіє Паллада й танці виводить,

І в Академії теж радість учених усіх.

В соняшнім сяйві колонами гордими сяє щаслива:

Світло побачила знов, в темряві ж довго була...

Kijovia exultet, solvat tripudia Pallas,

Exedra Doctorum celsa, beata basis,

Lato sole splendente superbis alta columnis

Eruit in lucern, quae latuere diu.

Інтермедії до драм М. Довгалевського — незаперечний доказ того, що їх автор симпатизував простому народу. Тут не місце вести дискусію про їх авторство. Сьогодні М. Довгалевський признаний автором більшості цих творів [200, с. 23]. Ці інтермедії, за твердженням М. Грицая, дуже близькі до народної творчості [53, с. 4]. В них певною мірою відобразились події того часу, ідеї визвольної боротьби на Україні; вони були своєрідним проявом протесту проти політичного і суспільного ладу, проти національного і соціального гніту у царській Росії [79, т. 1, с. 499; 59, с. 21]. М. Довгалевський — патріот своєї батьківщини. Він сприяв розвиткові рідної мови і літератури, уболівав за розвиток Київської академії. Його теоретична розробка українського силабічного вірша, вірші-приклади для ілюстрації теоретичних положень, як і весь курс теорії поезії «Hortus poлticus», драми, інтермедії, курс синтаксису «Systema syntaxeos» — свідчення його великої любові до рідної мови і літератури. М. Довгалевський, як стверджує І. Білодід, був одним з тих вихованців Києво-Могилянської академії, хто готував грунт для переходу літературної мови на основу народно-розмовної національної української мови, яка незабаром знайшла своє історичне відображення у творчості І. Котляревського [20, с. 29].

Події того часу відбилися також у байках. В. Крекотень, аналізуючи байки з шкільних поетик і риторик, підкреслює, що у байках «Ліси і Німфи» та «Гадюка і Оси» явно /204/ відображені політичні події. Зокрема, він допускає, що під образом Гадюки можна розуміти зрадника Мазепу, тому що ця байка вміщена у поетиці 1709 р. [14, с. 29].

Ми вже говорили, що боротьба українського народу за національне і соціальне визволення проти польської шляхти і татаро-турецьких нападів відобразилась як в курсах теорії словесності, так і в художній літературі та народній творчості. Цей