також і теоретичному курсу «Hortus poлticus» M. Довгалевського і відобразилась навіть у його структурі. Київський ординар-професор поділяє свою працю на дві частини і називає їх «огорожами» (sepimenta): перша частина — це виклад теорії поезії, а друга — «корисні плоди Туллієвої Свади», як сам автор заявляє [62, с. 296], тобто теорія красномовства. Тут принагідно зазначимо, що майже всі тодішні шкільні поетики вміщували, крім настанов поетичного мистецтва, деякі загальні відомості з теорії красномовства і насамперед розділи про фігури і тропи, знання яких було необхідним як поетові, так і ораторові.
Кожна «огорожа» містить у собі квітки-розділи (flores), які, в свою чергу, мають плоди-параграфи (fructus). Подібні назви структурних частин зустрічаємо також і в інших шкільних курсах теорії словесності. Тут згадаємо лише деякі, особливо характерні та цікаві. У чернігівській поетиці Й. Лип’яцького бачимо таку структуру: частина — architectura, розділ — idea, параграф columen, а Ф. Трофимович у курсі «Via ingenuos poлseos candidatos in bicollem Par-/125/nassum et ad prima Palatii eloquentiae atria ducens» для позначення розділу використовує rivus (річка), а параграфу torrens (потік).
Свій курс поетичного мистецтва М. Довгалевський присвятив покровителю Києво-Могилянської академії Рафаїлу Заборовському, якого він називає другим Петром Могилою. Відомо, що з його ініціативи і при його матеріальній допомозі архітектор й. Шедель побудував другий поверх учбового корпусу Академії з відкритою галереєю-аркадою у стилі барокко. Вірш-присвята, що служить заспівом до всієї праці, — це акростих, початкові літери якого утворюють «Рафаїл», а перші літери кожного слова останнього рядка — «віват».
Після вступу М. Довгалевський дає короткі визначення походження, предмета, призначення поезії тощо, виходячи, як і його попередники з Києво-Могилянської академії, з учення Арістотеля і Горація, використовуючи також досвід західноєвропейських теоретиків поезії (Скалігера, Понтана, Доната, Віди та ін.) і досягнення вітчизняних, передусім київських теоретиків, зокрема поетики кінця XVII ст. «Lyга» і «Cunae Bethleemicae» на яких є замітка «Ex libris M. Dowgalewski», поетику Ф. Прокоповича, яку, без сумніву, він знав досконало і використав його елегію-пародію про св. Олексія у «Hortus poлticus» як приклад елегійного дистиха. В. Перетц [143, с. 193] повідомляє, що й на київській поетиці 1714 p. «Libri tres de arte poлtica» є напис «Ex libris Michaelis * Dowgalewski», тобто київський ординар-професор при підготовці свого курсу міг користуватись також і цією поетикою.
При розгляді вчення авторів поетик про роди і види поезії звертатимемо увагу не лише на предмет, композицію літературних жанрів, а й на інтерпретацію функціонально-жанрових стилів і на відображення принципів поетики барокко в теорії літературних видів, викладеній у цих шкільних підручниках.
* М. Довгалевський до пострижений в ченці носив ім’я Михайло.
ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРНИХ РОДІВ І ВИДІВ
Поділ поезії на роди у вітчизняних поетиках XVII — першої половини XVIII ст. різний. Київська поетика 1685 p. «Fons Castalius» вказує на шість родів поезії: героїчна, елегійна, сатирична, комічна, буколічна і землеробська [298, /126/ арк. 47—47 зв.]. Автор курсу 1687 — 1688 рр. «Cunae Bethleemicae» подає також шість родів: героїчна, лірична, елегійна, ямбічна, комічна і трагічна. При цьому зазначає, що Ціцерон наводить такі роди: епічна, або героїчна, ямбічна, або комічна, трагічна, лірична, або мелічна [299, арк. 34 — 36]. Автор цього ж київського курсу поділяє усі види поезії на досконалі і недосконалі (perfectae et imperfectae species). До першого виду він відносить епопею, трагедію, комедію, сатиру, буколіку, сільву, а до недосконалих — елегії і епіграми [299, арк. 43 — 43 зв.].
Київський дидаскал поетики 1689 р. П. Родович у курсі «Helicon bivertex» розрізняє три роди поезії: епічну, або драматичну, елегійну і ліричну [300, арк. 5]. Тому епос він розглядає у розділі «Драматична поезія» разом з трагедією і комедією.
Принципом поділу поезії на роди у київській поетиці 1696 p. «Lyra» є предмет і спосіб написання (materia et modus scribendi). Тут також названо три роди: монологічна (лірична, елегійна, епіграматична), діалогічна (комедія і трагедія) і змішана (епічна і буколічна) поезія.
Епічна поезія
Виклад теорії епічної поезії автори поетик починають з пояснення етимології терміна (гр. Эрпт — слово, твір) і з дефініції цього поняття. У київській поетиці 1685 p. «Fons Castalius» [298, арк. 57] подається таке визначення: «Епічна поезія — це наслідування у гекзаметрах видатного діяння славних людей, а іноді у змішаних віршах без танцю з метою викликати любов і прагнення доброчесності» (Ролsis epica est imitatio illustris actionis illustrium virorum carmine hexametro descripta modo mixto sine saltu ad [a] morem et desiderium virtutis excitandum) [298, арк. 57]. У цьому визначенні відсутній спосіб опису (narratio — розповідь), який знаходимо у дефініціях інших авторів поетик, як, наприклад, у київській поетиці 1696 — 1697 рр. «Rosa inter spinas» [303, арк. 20], де чітко вказано на спосіб написання (modus scribendi): «Epica poлsis est narratio imitativa ... (Епічна поезія — це розповідь, що наслідує...). Автор цієї поетики, крім свого визначення поезії, наводить ще дефініцію епічної поезії з трактату Я. Понтана «Poлticarum institutionum libri III».
У курсі Ф. Прокоповича «De arte poetka» поняття «епічна поезія» тотожне з поняттям «епопея», яку київський теоретик ставить на першому місці і визначає як /127/ «вимисел або наслідування, виражене у віршованій або прозовій мові». Тут же він, посилаючись на поетику Горація (в. 73), додає, що «предметом епопеї є подвиги царів, вождів і скорботні війни» (res gestae