Найповніше визначення і пояснення суті епічної поезії та її видів маємо у київській поетиці 1696 p. «Lyra» де читаємо: «Епопея — це прекрасне наслідування видатних подій, виражене гекзаметром у формі розповіді з метою викликати любов або прагнення доброчесності» (Ерореіа est imitatio illustris illustrium actionum carmine hexametro per narrationem ad amorem vel desiderium virtutis excitandum expressa) [304, арк. 36]. Це визначення запозичив пізніше M. Довгалевський і навів його у своєму курсі «Hortus poлticus» [62, c. 173], підкресливши такі особливості епічної поезії:

1. Предмет епічної поезії — важливі діяння видатних людей.

2. Епічна поезія — це наслідування, відтворення, вимисел цих подій.

3. Форма епічної поезії — віршована розповідь у гекзаметрах.

4. Виховне значення епічної поезії — прямування до доброчесності.

Нетрудно помітити, що професори українських шкіл XVII — першої половини XVIII ст. в теорії епосу пішли за античними теоретиками художнього слова. Вже Арістотель у «Поетиці» (1449 в), вказуючи на різницю між епічною і трагічною поезіями, стверджує, що для першої характерне відтворення поважного за допомогою віршованої розповіді і відсутність обмеження в часі.

Згідно з ученням М. Довгалевського, існує три різновиди епічної поезії: проста, скомплікована і моральна. У простій іде розповідь про подвиги, які здійснюються без будьяких перешкод. Скомплікованій притаманна велика кількість перипетій на шляху до досягнення мети героями твору. В останній зображуються характери не такими, якими вони є насправді, а такими, якими їх могли зробити самі персонажі. Зазначимо, що така класифікація на різновиди зустрічається тільки в «Hortus poлticus» M. Довгалевського [62, c. 174]. /128/

Стосовно композиції епопеї, то погляди дидаскалів поетики сходяться з поглядами античних теоретиків, а саме: епопея повинна складатись з трьох частин: визначення теми (propositio), звернення до божества (invocatio) і розповідна частина (narratio). Широке пояснення складових частин епопеї подає Ф. Прокопович у курсі «De arte poлtiса». До визначення теми ставляться такі вимоги: короткість, ясність і скромність (brevis, clare et modesta). Особливий наголос поставлено на останньому достоїнстві — скромності, при цьому вказується на огріхи у визначенні теми античними поетами, яких критикував ще Горацій у трактаті «Про поетичне мистецтво» [50, вв. 134 — 139]. Крім того, Ф. Прокопович робить критичні зауваження з приводу надто довгого і розтягнутого розмаїтими синонімами, перифразами і т. п. визначення теми у творі Лукана «Фарсалії», а також у польського поета Я. Квяткевича, автора поеми про Хотинську війну «Laus prodroma ad coronam seu Carmen triumphale», представника польського маньєризму.

Щодо інвокації, то слід зробити зауваження, що автори українських латиномовних поетик як приклад цитують початок поеми Т. Тасса «Звільнений Єрусалим» у польському перекладі П. Кохановського. Друге, що впадає в око, це вказівка на те, що автори в інвокації повинні звертатись ’ до божества, яке має певне відношення до теми твору: це звернення до муз, Аполлона, Марса, Беллони, Церери, Вакха і до інших божеств, тобто представники українського літературного барокко використовують у своїх творах образи античної міфології, дуже часто у метафоричному розумінні, поряд з біблійними. Інвокація як складова частина епічного твору (а навіть ліричного) часто зустрічається в літературі XIX ст., зокрема можна її побачити в «Енеїді» І. Котляревського, в поезіях Т. Шевченка, в епопеї А. Міцкевича «Пан Тадеуш» та ін.

Основна частина епопеї — розповідь, яка, звичайно, в поетиках визначається як «виклад винайденого матеріалу» (ехрlісаtіо rei inventae) [298, арк. 57]. Повну дефініцію цього поняття дає М. Довгалевський у «Hortus poлticus» [62, c. 176], де пояснюється, що «розповідь — це виклад винайденого і продуманого предмета шляхом опису обставин, дегресій, фабул, поетичного вимислу, уподібнень і різних почуттів» (Narratio est rei inventae et praecogitatae per circumstantias, degressiones, fabulas, fictiones, similitudines variosque affectus explicatio). Особливо детально цю частину епопеї пояснює Ф. Прокопович, зупиняючись на її достоїнствах і насамперед на достоїнствах і вадах гекза-/129/метричної структури, яка має відповідати всім нюансам твору. Про це пишуть також інші автори курсів теорії поезії [298, арк. 59; 304, арк. 39; 62, с. 120 — 124].

Ф. Прокопович веде мову про два види розповіді: повну і неповну (integra et non integra narratio). Повна розповідь простягається на всю поему, обіймає всю фабулу твору, а неповна є частиною попередньої і міститься в окремих розділах. Структура наративної частини може бути природною, що відповідає фактичному ходу подій, і штучною, коли автор твору порушує хронологію подій. Перша характерна для історичної розповіді, а в художніх епічних творах, звичайно, поети не дотримуються такої композиції.

Після пояснення структури епічного твору приділяється чимало уваги словесному вираженню, стилю (elocutio), який, як стверджує автор поетики «Lyra» [304, арк. 39], повинен відповідати предмету поеми (Elocutio poлmatis debet accommodari rebus) тобто помітно, що теоретики закликають дотримуватись принципу античної класичної естетики — декоруму. Продовжуючи своє пояснення, автор згаданої поетики подає детальні настанови відносно стилю епічного твору. Він повчає своїх спудеїв: «Як стопи необхідно пристосовувати до матерії: короткі до короткої, довгі до довгої, так і слово поета хай вживається: важливіше для важливіших, ніжніше для ніжніших, скорботне для скорботних, радісне для радісних, екстатичне для екстатичних предметів» (Sicut pedes materiae sunt accommodandi, ut breves brevibus, longi longis materiis,