Коли ж мова заходить про використання словесних фігур та тропів в епічній поезії, то автори поетик, можна сказати, сходяться у своїх міркуваннях. Наприклад, Ф. Прокопович рекомендує застосовувати в епопеї метафору, синекдоху, метонімію, антономасію, металепсис, повторення, подвоєння, полісиндетон, ад’юнкцію, алегорію, перифразу, гіперболу, апострофу, етопею, гіпотипосис, прозопопею, парентезу, епіфонему, при чому він попереджає, що згадані словесні прикраси поет використовує у тій частині твору, де веде розповідь від першої особи. У мову ж дійових осіб дозволяється вставляти риторичне запитання, апострофу, іронію, дистрибуцію, емфазу, апосіопезу тощо, тому що саме вони здатні дуже добре передавати почуття любові, скорботи, гніву, тривоги і т. п. Проте, як у застосуванні поетичних прикрас, так і в усій композиції наративної частини епосу поетові слід пам’ятати про свій обов’язок — /130/приносити читачеві насолоду. З цією метою він повинен урізноманітнювати весь хід фабули, вводячи до неї різні перипетії, події, насичені неочікуваними емоційними випадками, а це, в свою чергу, викличе відповідні зміни в стилістичному орнаменті. Девіз поета, як і оратора, — хвилювати і переконувати — вимагав вишукувати розмаїті, іноді особливо дивовижні, майже неймовірні, фантастичні події, випадки, інтриги, але їх треба було так вплітати у фабулу, щоб читач не помітив нічого неприродного.

Для різнорідності годилось окремі частини епічного твору викладати просто, без прикрас. Саме завдяки цьому, підкреслює Ф. Прокопович [164, с. 295], «усі прикраси стають ще красивішими». Він рекомендує поетові вставляти «дотепні винаходження» (ingeniosa inventa), які саме і є основною складовою частиною зображувальних засобів поетики барокко [164, с. 295], розмаїті риторичні засоби і способи аргументації, які часто-густо були далекими від істини. З приводу цього польська дослідниця літератури Я. Соколовська, говорячи про представників бароккової літератури, відмічає, що «всі засоби, які служили для переконання слухача (читача) були слушними, байдуже, чи істинним було те, про що вони писали, чи ні. Тому набуває значення девіз «Приховувати мистецтво — це мистецтво» (Ars est artem celare) [285, c. 46].

Закінчуючи виклад про використання словесних фігур і тропів у наративній частині епопеї, Ф. Прокопович подає докладні рекомендації, де і як застосовувати уподібнення, ад’юнкцію, полісиндетон, повторення, подвоєння, апосіопезу, гіпотипосис, перифразу, металепсис, прозопопею, епіфонему. Вони, на його думку, не універсальні, їх можна змінювати, удосконалювати відповідно до важливості предмета. Розглядаючи теоретичні настанови Ф. Прокоповича щодо композиції, змісту і мовностилістичного оформлення епічного твору, ми ще раз переконуємось, що київський теоретик скрізь і в усьому радить дотримуватись принципу декоруму. Згідно з його вченням, відмічає О. Орлов [140, с. 246], гармонійність змісту, розмірність композиційних частин, словесні фігури і тропи надають епічному твору краси і принади. Саме таке наголошування на значенні змісту і композиції було певним кроком уперед. Тут доречно додати, що, як відомо, Ф. Прокопович сам пробував свої поетичні здібності в жанрі епосу. Його «Епиникіон», за твердженням Г. Мойсеєвої [117, с. 35], був першою героїчною епопеєю на національно-історичну тему, яка відкрила шлях формуванню російської епічної поеми XVIII ст. /131/ Не можна також не згадати зауваження Г. Мойсеєвої про те, що поетична практика Ф. Прокоповича відрізняється від його теоретичних засад, які випливали з античної і новолатинської літератури, і що він виходив з досвіду давньоруської літератури, її національної специфіки [117, с. 37]. Зрозуміло, Ф. Прокопович знав давньоруську літературу, але коли мова йде про поетичну творчість київського вченого і письменника, то не слід забувати про панівні у Києво-Могилянській академії теоретичні принципи поетики стилю барокко, які, без сумніву, відобразились у його творчості, в тому числі і в «Епиникіоні», а також і в його теорії епічної поезії, зокрема барокковий консептизм.

Підсумовуючи розгляд теорії епічної поезії, викладеної у шкільних латиномовних поетиках XVII — першої половини XVIII ст., слід додати, що автори цих курсів поезії розуміли епопею у вузькому значенні як епічний твір і у широкому як рід епічної поезії. Це підтверджується ще й тим, що у переліку видів епічної поезії не фігурує такий вид, як епопея. Наприклад, автор київської поетики «Lyra» вказує на вісім видів: поезія на день народження (genethliaca), весільна (epithalamica), енкомії (encomiastica), прокляття (dirae), втішальна (eucharistica), поезія, що виражає вдячність (paramitetica), патетична (pathetica) і похоронна (epicedium) [304, арк. 40 — 43]. Про ці ж види епічної поезії говорить і М. Довгалевський. Пояснюючи суть кожного виду, він наводить прекрасний приклад епічної поезії — поему про св. Варвару [62, с. 176 — 183]. Дає також настанови, як писати кожен з цих видів, які треба застосовувати словесні прикраси у тому чи іншому виді. Характерно, що автор «Hortus poлticus» радить християнському поету широко використовувати в епічній поезії античну міфологію та історію. Дослідники відмічають панегіричний характер епічної поезії того часу [147, т. 3, кн. II, с. 347].

На закінчення цього розділу доцільно, гадаємо, навести приклад тогочасного епічного твору. На жаль, у київських поетиках, крім згаданих зразків, інших не знаходимо. Проте з кінця XVI ст. дійшла до нас латиномовна поема Симона Пекаліда «Про Острозьку війну під П’яткою проти низових [козаків] чотири книги» [268].

Про її автора знаємо мало. Народився близько 1567 р., закінчив Краківську академію в 1589 р. і отримав ступінь бакалавра вільних мистецтв. Десь незабаром після цього князь Костянтин Острозький запросив його до себе, де