він проживав, можливо, аж до смерті. Як видно із заголовка, /132/поема написана на історичну тему — війна князів Острозьких проти низових козаків, на чолі яких стояв К. Косинський. Відомо, що битва під П’яткою відбулася у 1593 р., і К. Косинський зазнав поразки. Автор чимало місця у поемі відводить опису української природи, життя, побуту. Вітчизняні літературознавці не досліджували цієї поеми, можливо, тому, що вона написана по-латині. Однак поема все-таки заслуговує на увагу, оскільки є важливою історико-літературною пам’яткою кінця XVI ст. і містить чимало цікавих фактів з історії антифеодальних рухів на Україні того часу.
Поема налічує 1694 вірші і, як зазначено у заголовку, поділена на чотири книги (перша книга — 675 віршів, друга — 380, третя — 445 і четверта — 194). Перша книга присвячена генеалогії князів Острозьких, які свій рід виводять від руських князів. Три наступні книги — війна Острозьких проти низових козаків, яких очолив К. Косинський. У поемі помітно певний вплив «Енеїди» Вергілія. Зазначимо, що вона починається майже так, як поема римського поета: «Arma virosque сапо» (у Вергілія: «Arma virumque cano»). Далі йде інвокація до музи і, врешті, наративна частина. Вважаємо доцільним навести декілька уривків з цієї поеми в українському перекладі.
Драматична поезія (теорія трагедії, комедії й трагікомедії)
До драматичної поезії автори українських шкільних поетик XVII — першої половини XVIII ст. здебільшого відносять трагедію та комедію і викладають їх теорію, лише деякі пояснюють ще й трагікомедію. Київський дидаскал теорії поезії П. Родович у своєму курсі «Helicon bivertex» вказує, що видами драми є трагедія, комедія, трагікомедія і комітрагедія (Dramatis vero species et tragoedia et comoedia, tragicomoedia et comicotragoedia) [300, арк. 18 — 19]. Він же, нагадаємо, до драматичної поезії зараховує також епос [300, арк. 18 зв.]. Про трагікомедію говорять автори першого відомого нам київського курсу поетики А. Старновецький і М. Котозварський у «Liber artis poлticae» [167, c. 78], Ф. Прокопович у курсі «De arte poлtica» [164, c. 313 — 315], автор київського курсу «Rosa inter spinas» /137/ [303, арк. 51] та Г. Кониський у «Praecepta de arte poлtica» [327, арк.122].
На перше місце теоретики ставлять трагедію, яка ще в античності вважалась основним видом драматичної творчості. Відомо, що грецький трагік Софокл написав трактат «Про хор» (не зберігся). Тільки завдяки збереженому трактату Арістотеля «Про поетичне мистецтво» у нас сьогодні є вичерпне уявлення про теорію трагедії у Древній Елладі. Саме на цьому трактаті і на Горацієвій поетиці «Про поетичне мистецтво» грунтується вчення професорів українських шкіл XVII — першої половини XVIII ст. про драматичну поезію і передусім про трагедію.
«Трагедія, — за визначенням автора курсу «Fons Castalius» — це драматична поезія, яка зображує за допомогою дійових осіб нещастя і біди визначних людей, щоб викликати у слухачів співчуття або ненависть» (Tragoedia est poлsis dramatica virorum illustrium per agentes personas exprimens calamitates et miserias, ut excitet in audientibus vel commiserationem vel indignationem) [298, арк. 62; пор. 304, арк. 43; 62, c. 185]. Аналогічне визначення й Ф. Прокоповича: «Трагедія — це поетичний твір, який наслідує у дії й мові персонажів важливі події визначних людей і головним чином зміни їх долі та нещастя» [164, с. 313]. Проте, дефініція Ф. Прокоповича не вказує на призначення трагедії, а саме, щоб «викликати у слухачів співчуття або ненависть». Є. Регушевський вбачає у такому визначенні схожість з визначенням трагедії теоретиками класицизму [167, с. 78].
Отже, виходить, що трагедія — віршований твір, предметом якого є діяння видатних людей — «вождів, героїв, царів» (duces, heroes, reges) [298, арк. 62]; вона — це наслідування (imitatio), як і кожен вид поетичної творчості, її мета — виховувати людей, форма викладу — діалогічна.
Цікаві спостереження, що стосуються головних героїв трагедії, зустрічаємо у «Hortus poлticus» M. Довгалевського, який детально пояснює умови вибору цих персонажів. Головна дійова особа — протагоніст, неодмінно повинна походити із знатного роду, займати високе становище у суспільстві, бути багатою. Заслуговує уваги мотивування подібного вибору: дії простої людини, без певного становища у суспільстві, не викликають такого співчуття, тому що ніхто з простого люду не вважається щасливим, адже ж щастя вимірюється тільки знатним походженням [62, с. 184; див. 304, арк. 44 — 45]. Друга умова полягає в тому, щоб протагоніст був хоч би середньою людиною між доб-/138/рою і поганою. Крім того, його доля повинна бути такою, як і доля інших персонажів трагедії. Далі, він не має права допускати неумотивованих помилок, і, нарешті, трагічне закінчення — це логічний наслідок, що випливає з поважних причин, а не через якусь помилку.
Про підбір заголовків для трагедій (взагалі для драматичних творів) певні рекомендації дає Ф. Прокопович, а саме: заголовки слід брати від місцевостей, предмета і головного героя п’єси.
У питаннях композиції трагедії українські теоретики також пішли за вченням Арістотеля і Горація. Широко про композицію говорить М. Довгалевський. Він вказує на два види частин трагедії: частина якості і частини кількості (partes qualitatis et partes quantitatis). Перших київський ординар-професор налічує пять: фабула, характери, сентенції, сценічна обстановка і музичне оформлення [62, с. 187]. Якщо заглянути до трактату Арістотеля «Про поетичне мистецтво», то у ньому знаходимо шість частин трагедії: фабула, характери, мислення, сценічна обстановка, словесне вираження і музичне оформлення [9, с. 48]. Помітно, що у М.