Скажемо декілька слів про фабулу, під якою М. Довгалевський розуміє «побудову людської видатної правдоподібної події, обмеженої від щастя до нещастя» (compositio actionis humanae illustris verisimilis ex fortuna in infortuniam terminatae) [62, c. 187]. Хочемо нагадати, що П. Родович, автор київського курсу «Helicon bivertex» під фабулою розумів «історію, яка тому й називається фабулою, що у ній більше додається, ніж фактично було» (рег fabulam intelligenda est historia, quae ideo dicitur fabuіa, quia in illa plura adduntur, quam fuerint) [300, арк. 23]. І Ф. Прокопович дотримується погляду, що у трагедії не , слід зображувати все життя головного героя, а тільки якусь одну подію, яка відбулася або могла відбутися протягом двох — трьох днів. Якщо ж ця подія залежала від інших подій, то останні не обов’язково показувати на сцені, а розповідь про них можна вкласти в уста якої-небудь дійової особи. Це насамперед стосувалося дивовижних і малоймовірних випадків [164, с. 315]. У цьому особливо помітно вплив Горація [50, вв. 182 — 188].

Фабула — головне у трагедії. Вона дає підстави відрізняти трагедію від інших жанрів драматичної поезії. Без /139/ сумніву, у цьому твердженні відчувається арістотелівське розуміння фабули. «Основа і немовби душа трагедії, — писав старогрецький філософ, — це фабула» [9, с. 49]. Кожна фабула, повчає Арістотель, повинна мати певний обсяг, який людський розум у змозі запам’ятати. Звідси обсяг трагедії визначається фабулою, достоїнства якої — ясність і завершеність. За Арістотелем, «достатні такі межі величини, в яких при послідовному розвиткові подій можуть з імовірністю або неминучістю виникати переходи від нещастя до щастя або від щастя до нещастя» [9, с. 51]. Із сказаного видно, що головне у трагедії — фабула, в якій розкриваються характери та інші елементи твору. Так само розуміли фабулу автори українських шкільних поетик XVII — першої половини XVIII ст.

На інших частинах якості трагедії, гадаємо, немає сенсу затримувати увагу, адже ж вони зрозумілі з першого погляду. Зупинимось тільки на словесному вираженні, стилі трагедії. Автори поетик вважають, що стиль трагедії повинен бути емоційним, насиченим тропами і словесними фігурами, різними сентенціями (Elocutio tragoediae debet esse tropis, figuris referta, plena affectuum) [298, арк. 63]. Такі ж вимоги до стилю трагедії ставлять і автор київської поетики «Lyra» [304, арк. 47 зв. — 48], Ф. Прокопович [164, с. 315], М. Довгалевський [62, с. 189] та ін. За їх твердженням, стиль трагедії має бути поважним і високим (gravis et sublimis), і що важливе, автор трагедії повинен дотримуватись у всьому принципу декоруму [164, с. 315].

Автори українських шкільних поетик ведуть розмову також про віршовий розмір трагедії. Ф. Прокопович вказує, що у трагедії, звичайно, використовується ямбічний сенар, а у хорових партіях — інші розміри: анапест, дактиль, трохей, хоріямб тощо [164, с. 316 — 317; 62, с. 189]. Необхідно підкреслити, що українські теоретики особливо наполягають на тому, щоб зберігати поєднання віршів (лат. iunctura versuum, фр. enjambement). Для нас важливим здається зауваження Ф. Прокоповича про написання трагедій рідною мовою. Він повчає, що найкраще писати трагедії тринадцятискладовим віршем і обов’язково дотримуватись правила, щоб думка з одного вірша переходила до наступного, завдяки чому досягається «трагічна урочистість» [164, с. 317].

Пояснюються також частини кількості трагедії: пролог, протасис, епітасис, катастасис або катастрофа. Крім того, у поетиках дається тлумачення таких понять, як акт, сцена, перипетії, епісодії тощо. У розкритті змісту цих понять /140/ теоретики йдуть за античною літературною теорією, зокрема, вони відмічають, що в трагедії не може бути більше, ніж п’ять актів [164, с. 314], а дійових осіб до п’ятнадцяти, крім статистів. В античних трагедіях завжди виступав хор, який висловлював зміни обставин долі, настрій і вважався дійовою особою.

У теорії трагедії авторів українських поетик XVII — першої половини XVIII ст. помітні сліди теорії драми представників класицизму, тобто вимоги зберігати єдність дії і єдність часу. Про це чітко висловлюється автор київського курсу «Lyra», який стверджує: «Величина трагедії дорівнює тому, що закінчується протягом одного дня. Єдність дії — це те, що обіймає всі дії якої-небудь особи і, об’єднуючи їх разом, створює одну дію» (Magnitudo tragoediae est, quod spatio unius diei absolvitur. Unitas actionis est, quae omnes actiones alicuius negotii ad se trahit easque invicem iungendo unam actionern efficit) [304, арк. 45 зв.]. Нам не пощастило знайти у поетиках вказівок про третю єдність — єдність місця. Ф. Прокопович говорить лише про єдність дії і вважає, що вона повинна продовжуватись не більше, ніж два — три дні [164, с. 315]. Усі ці вимоги зустрічаються у представників класицизму та їх теоретика Н. Буало (1636 — 1711 рр.), викладені ним у трактаті «Мистецтво поетичне» [23, вв. 45 — 48]. Ці «три єдності, — як зауважує К. Маркс у «Листі Ф. Лассалю» 22 липня 1861 р., — грунтуються на неправильному розумінні представниками класицизму грецької драми (і Арістотеля як її інтерпретатора) [2, т. 30, с. 504]. В українських поетиках не знаходимо жодних згадок про трактат Н. Буало, написаний у 1674 р., але не виключена можливість, що хтось з них міг познайомитись з принципами класицизму, навчаючись в