академіях Західної Європи. О. Анікст, спираючись на слова Ф. Прокоповича, в яких мова йде про те, що у трагедії треба зображувати таку дію, яка відбулась або могла відбутись протягом двох — трьох днів, робить висновок, що київський професор був знайомий з теоретичними працями деяких основоположників класицизму [6, с. 378]. На нашу думку, це твердження Ф. Прокоповича не дає підстав для подібного висновку, але цитовані слова з київської поетики 1696 p. «Lyra» про єдність дії і єдність часу можуть бути важливішим аргументом для такої гіпотези. Далі О. Анікст повідомляє, що Ф. Прокопович свої теоретичні принципи застосовував у драмі «Владимир», однак відмовився від строгої класицистичної догми, створивши трагікомедію, і, нарешті, приєднується до думки, що /141/ погляди і драматургія Ф. Прокоповича є перехідними від барокко до класицизму [6, с. 379]. Гадаємо, що «Владимир» Ф. Прокоповича відповідає всім правилам бароккового мистецтва.
Які ж особливості бароккової драми? У шкільних поетиках з цього приводу не знаходимо жодних згадок. Сьогодні дослідники літератури відмічають деякі специфічні риси бароккової драми. Наприклад, О. Анікст, характеризуючи трагедію Т. Тасса «Король Торісмунд», підкреслює окремі ознаки драми барокко. Він пише, що складний і розгалужений сюжет, який містить багато перипетій, завершується докладним розподілом нагород доброчесним і покарань порочним. Бароккова скомплікованість фабули при чіткості моральних оцінок персонажів — характерний прояв цього стилю у жанрі трагедії [6, с. 152].
М. Сигал найважливішою особливістю бароккової драми вважає співвідношення раціонального та ірраціонального, що проявлялось не тільки у стилі й композиції, а й у трактуванні сюжетів, характерів, філософських і моральних проблем [176, с. 269]. Гадаємо, що під цю характеристику бароккової драми підходить трагікомедія «Владимир» Ф. Прокоповича.
Доцільно сказати кілька слів і про інші українські драми XVIII ст. Перу автора поетики «Hortus poлticus» M. Довгалевському належить дві драми: «Коміческоє дЂйствіє» (1736 р.) і «Властотворній образ человЂколюбія божія» (1737 р.). Чи ці драми відповідають вимогам стилю барокко, тут, природно, неможливо широко зупинитись на цьому питанні (воно вимагає окремого дослідження). Наведемо лише оцінку їх радянськими дослідниками літератури. І. Іваньо підкреслює, по-перше, органічний зв’язок драм і інтермедій М. Довгалевського і, по-друге, вказує, що автор у драмі «Коміческоє дЂйствіє» зіставляє легенду про народження Христа з народженням чванливого шляхтича. Отже, в драмі, наголошує дослідник, «розкрито євангельську історію, варіант різдвяної драми, а з другого боку — життєві картини побуту, реальних образів, навіть з рисами індивідуальних характерів, з живою розмовною мовою. Це поєднання становить характерну рису стилю барокко, причетність до якого М. Довгалевський, очевидно, цілком усвідомлює» [62, с. 1]. Саме це є оте «дивовижне змішання трагічного і комічного», про яке говорить Ю. Віппер, як про одну з характерних рис барокко [31, с. 54]. Типовою шкільною драмою з яскраво виявленими особливостями стилю барокко С. Маслов вважає «Трагедію о смерти по-/142/следнего царя сербского Уроша V и о падении сербского царства» [110, c. 47].
Драма «Милость божія», в основі якої лежить визвольна боротьба українського народу під проводом Богдана Хмельницького, — також твір у стилі барокко. У ній тема викладається у формі символів (Муза та Аполлон віщують загибель шляхти, Україна, ВЂсть — алегоричні особи і т. п.). До шкільних драм належить також «Трагикомедія» С. Ляскоронського і «Воскресеніє мертвых» Г. Кониського. Додамо ще тут, що шкільна драма, яка розвивалась у Московській слов’яно-греко-латинській академії того часу, носила також барокковий характер. У цій академії вчителями працювали головним чином вихованці Києво-Могилянської академії, запрошені Петром І, і вони принесли сюди свій літературний стиль — барокко [67, с. 204]. У московській драмі, як і у київській, часто дійовими особами виступають алегоричні фігури, персоніфікації різних чеснот і пороків, абстрактних понять, боги античного світу тощо. Наприклад, драма, сюжетом якої була євангельська притча про багатія і Лазаря, належить, як припускає І. Єрьомін [67, с. 184], перу київського випускника. Подібна за своїми стильовими особливостями також п’єса «Страшное изображение второго пришествия господня на землю» (1702 р.). Відгуком на печальну подію російської історії — смерть Петра І — була п’єса «Слава Россійская», в яку, за словами О. Морозова, пробивається жива течія народного слова [118, с. 157]. Для характеристики цих шкільних драм доречно ще навести слова автора київської поетики 1689 p. «Helicon bivertex» П. Родовича, який пише, що в його час поети навіть історичні праці прикрашували «геніями, чеснотами, небесними і підземними божествами» (novus et hodiernus poeta totam historiam personis Geniorum, Virtutum, Caelitum et in fernum adornat) [300, арк. 20 зв.]. Слова П. Родовича, хоч вони стосуються насамперед історії, такою ж мірою можна віднести і до драматичної поезії і взагалі до художньої творчості. В цілому, погоджуючись з Д. Наливайком, і «українській драмі XVII — першої половини XVIII ст. притаманне мінливе й динамічне поєднання ренесансно-античних і середньовічних (як національних, так і запозичених, європейських) елементів, що передусім і надавали їй яскраво вираженого бароккового характеру» [130, с. 43].
До драматичної поезії відноситься ще комедія, і автори поетик XVII — першої половини XVIII ст. висвітлюють теорію і цього жанру у своїх курсах. Визначення комедії в поетиці 1696 p. «Lyra» [304, арк. 47 зв.; див. також 298, /143/ арк. 63 зв.; 62, с. 190] таке: «Комедія — це драматична поезія, що наслідує низькі і приватні дії не без краси і дотепності» (Comoedia est poлsis dramatica