Музейні заклади м. Бердичева.
Роки становлення (1925-1933)

14 листопада 1926 року в м. Бердичеві пройшли урочистості з нагоди відкриття соціально-історичного музею.1 В цей день в прикрашеному гаслами і транспарантами музейному приміщенні на врочистих зборах музейної ради за участю представників партійних, профспілкових та державних установ і організацій виголошувались доповіді, зачитувались привітальні листи та телеграми від Української Академії Наук, музеїв Києва, Чернігова, Коростеня, Білої Церкви... Від імені окружного виконкому новостворений музей було оголошено музеєм імені Ф. Дзержинського, Близько ста присутніх оглянули музейні лабораторії та підземелля кляштору босих кармелітів. Так за звичним сценарієм радянських часів відмітив свій день народження музей, який за короткий час (разом зі створеним 1928 року заповідником) увійшов до числа найбільших музеїв довоєнної України. Безперечна заслуга в цьому належить першому директорові та науковому керівникові музею і заповідника (повна назва установ -Бердичівський соціально-історичний та економічний музей ім. Дзержинського та Всеукраїнський історико-культурний музей-заповідник) Т. М. Мовчанівського.

Ідея створення в Бердичеві музею виникла ще 1925 року з ініціативи інспектора політосвіти Кошеля. Родом з Уманьщини, він же і запросив на роботу до музею свого земляка Т. Мовчанівського. Майже весь перший рік музей існував на громадських засадах, адже тоді Мовчанівський працював на основній роботі - зав. Окрархівом. Практичне вирішення питання зі створення музею було не з легких. Незважаючи на те, що Бердичів був значним торгово-фінансовим осередком царської Росії на зламі ХІХ-ХХ століть та, взагалі, містом з цікавою багатовіковою історією, раніше він свого музею не мав. Так що створювати його на “порожньому” місці було не простою справою. Після низки проектів під розташування музею було виділено будівлі колишнього монастиря босих кармелітів.

З якими труднощами створювався музей, документально свідчить Мовчанівський: “... у березні 1926 року Музей спромігся роздобути під експозицію своїх матеріялів першу напівзруйновану кімнату. [...] В основу “однокімнатного” Музею лягли збірки й речі, фундовані робітниками Музею (штатом з 2 осіб) і цей примітивний музей почав перепускати відвідувачів з квітня 1926 року. З величезними труднощами Музей надалі роздобував кімнату за кімнатою, відвойовуючи майже кожну судовими процесами. Не дивлячись на повну відсутність асигнувань для ремонту та на величезну поруйнованість будинку і кімнат, звільняєму площу було кустарними способами пристосовано під Музейні експозиційні потреби”2 (тут і далі мову орігінала збережено).

Так, крок за кроком, почалася музеєфікація монастиря босих кармелітів - одного з найцікавіших архітектурно-оборонних комплексів ХvІ-ХvІІІ ст. ст. на східних землях України. Основні його будівлі виконано в стилі барокко. Маріінський костьол збудовано у 1737-54 р. р,, а до його будівництва й оздоблення причетні іноземні архітектори Ян де Вітт, Г. Тарновський та художник В. Фредеріче. “Золотим” віком монастиря було xviii ст., коли він інтенсивно розбудовувався, а кармелітанська друкарня була широко відома в Україні та за її межами. В монастирських стінах зосереджуються великі цінності, коштовна бібліотека. Після польських повстань 1831 та 1863 років монастир зазнав цілий ряд репресій від російського уряду. В 1832 р. було закрито кармелітські школи, 1844 р. заборонено друкарню, 1866 р. скасовано і сам монастир. Попри те, що довгий час монастирські споруди використовувалися не за призначенням, монастир зберіг планування та вигляд основних споруд, хоча значна частина пам'яток знаходилась у катастрофічному стані. 7 жовтня 1925 року стан монастиря обстежувала місцева комісія, висновки якої були невтішними:

“2. Становище цього історичного пам'ятника катастрофічне і ось чому: а) розвалюються стіни фортеці! та башти, б) повикидано й валяються гармати, в) позбивано й валяються фрагменти піпки, г) цегла середньовічних будівель піводами розвозиться міщанами, д) в склепах ті міщане добувають собі глину як будівельний матеріял і т. п.”3

Ситуація ускладнювалась ще й тим. що для нормальної музейної роботи з приміщень монастиря в першу чергу необхідно було відселити 14 родин, які там мешкали. Для вирішення цього питання Мовчанівський звертається у всі можливі інстанції - від місцевих до центральних. В доповідній записці до Укрголовнауки Мовчанівський писав: “...Музею, що розпочав працю по охороні кляштору доводиться постійно переводити боротьбу з мешканцями за санітарний стан двору, вести судові процеси й інш. Деякі мешканці тримають в приміщенні свиней, птицю й інших тварин, помиї виливають серед двору, або через вікна на стіни фортеці, влаштовують шкідливі для охорони будівель пщприємства (оцетова майстерня) рубають в кімнатах дрова й т. п. Окрім цього по соціяльному стану частина мешканців з'являється зовсім шкідливою для роботи Музея: так у Кармелітаці знаходять собі притулок контрабанда, проституція, уголовний елемент та нетрудовий. При костьолі перебуває явно ворожа Музею, групіровка костьольних причетників та “клікуш” [...] і в питанні передачі площі до Музею або архіву вперто відстоює “границі 72-го року”.4

Важко вирішувалось кадрове питання: “...Вся праця по організації Музея, концентрації експонатів, їх консервації, інспекторсько-інструктивній роботі та управленню двором з 5 будинків й инше, полягала на двох музейних робітників, що доводило нагрузки їх роботою до крайнього ступеня.”5 (З доповідної записки зав. музеєм Т. Мовчанівського до Окрінспектури Наросвіти).

Позитивним рішенням у кадровій політиці було залучення до музейної роботи з 21 грудня 1925 р. давнього товариша Мовчанівського, завідуючого Максимівськоі трудшколою на Уманьщині Миколи Говядівського. Сприяли в роботі музею і створені з перших місяців його діяльності комітет музею в кількості 7 чол. та музейна рада, до складу якої входило 25 чол. Незважаючи на труднощі в становленні музею, він