якщо й носили намисто, то у незначній кількості й темне. Дівчата ж полюбляли яскраві кольори, серед яких перевагу віддавали червоному. У будень, особливо під час польових робіт, дівчата вдягали небагато намиста, боючись його розірва-ти; на свята, ідучи до церкви або «на музики», всі груди завішували різноко-льоровим намистом. Добре коралеве на-мисто було в заможніших; бідні купляли намисто з різнокольорового скла.

Крім коралів, на Наддніпрянщині було поширене намисто з «щирого» бурштину, який добували в околицях Києва й шліфували у вигляді пласких намистин. За стародавніми повір'ями, бурштин приносив здоров'я та щастя. На Чернігівському Поліссі частіше носи-ли одну довгу й масивну низку буршти-ну, іноді у поєднанні з коралевим намис-том.

У XIX ст. серед заможніших верств населення побутувало привізне намисто з гранатів та кольорової смальти. За-лежно від кольору воно мало різні назви: кровавниці, блискавки, перли. Дорого ці-нувалося й відоме нам гуцульське намис-то з різнокольорового скла, яке спеці-ально завозилося з Венеції.

Із середини XIX ст. серед сільського населення поширилося різнокольорове скляне (не дуте) або камінне намисто фабричного вироблення. Воно було біло-го, блакитного, зеленого, жовтого, черво-ного, вишневого, чорного кольорів. У різ-них місцевостях спостерігалися різні кольорові поєднання; іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у центральних областях з'являються різнокольорові скляні, іноді типу ялинко-вих, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості вбрання цього періоду.

Намисто з доброго натурального ка-міння хоча й вийшло на початку XX ст. з ужитку, проте ревно зберігалося селя-нами впродовж десятиліть, завдяки чому різні його види були придбані багатьма музеями. У 60—70-ті роки стародавнє селянське намисто, особливо коралеве, було високо оцінене за своїми худож-німи якостями міським населенням і ши-роко використовувалось як прикраса су-часного одягу.

Крім поширеного по всій території України намиста з натуральних і штуч-них матеріалів, на Прикарпатті, Закар-патті, Буковині та Поділлі побутували шийні прикраси з бісеру. Різнокольоро-вий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитку, плели або ткали, утво-рюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали локальні особливості форми, спо-собу плетіння, малюнка, колориту. Від техніки нанизування (силяння) бісеру походять і назви цих виробів — силянки, сильованки, силенки, а від перепле-тення ниток між собою — плетенки, пле-тінки. Ткані нашийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги назива-лися гердани, герданики, герданки, гар-ди, крайки, ланцки, драбинки, рядки, пупчики. Бойківські нагрудні прикраси з бісеру — міци, шлейки — мали форму двох смуг, з'єднаних спереду. Візерун-часті шийні прикраси, ткані з бісеру, побутували, крім північно-західних об-ластей, також на Правобережжі Дніпра під назвою лучка.

Виробництво прикрас із бісеру триває й по сьогодні в Західній Україні, стано-влячи цілу галузь художнього промислу, продукція якого має великий попит.

До традиційних шийних та нагрудних прикрас належать і ювелірні вироби з металу, походження яких дуже давнє. Особливе місце серед них посідають мо-нети (дукати, дукачі). У XIX — на по-чатку XX ст. в Україні побутували різні способи використання монет як прикрас: три — п'ять — сім і більше мо-нет скріплювалися між собою у вигляді намиста; монети прикріплялись до кора-левого намиста тощо. Особлива вираз-ність та художня довершеність прита-манні такій своєрідній прикрасі, як дукач (личман), що складався з великої монети — дуката — і прикріпленого до неї металевого, прикрашеного камінням так званого банта. Дукач займав цент-ральне композиційне місце в усьому комплексі нагрудних прикрас.

У XIX — XX ст. дукачами називали дуже різні за матеріальною та худож-ньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого юве-лірного виробу до копійчаної фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цьо-го в одних місцевостях України дукачі використовували як святкову прикрасу, а в інших носили щодня не лише дорос-лі, а й діти. Дукачі цікаві як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас десятки найрізноманітніших і часом зовсім не властивих селянському побуто-ві композицій та сюжетів. Для дукачів використовували австрійські дукати, а пізніше російські рублі та їхні підробки з будь-якими зображеннями. Особливий інтерес становлять дукачі місцевого виготовлення .

Найскладнішою формою дукача є по-золочена карбована або лита кругла медалеподібна підвіска діаметром 45— 55 мм, оправлена плетеним дротяним шнурком або крученою пружиною і при-кріплена вушком чи двома-трьома корот-кими ланцюжками до декоративного, часом позолоченого банта.

В етнографічній літературі XIX ст. описаний звичай носіння намиста з золо-тих і срібних монет. Зокрема, він відо-мий в Західній Україні. Дукачі ж у влас-ному розумінні цього поняття більш ха-рактерні для Лівобережжя: Чернігів-щини, Полтавщини та Слобожанщини. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний дукач не виключали одна одну: комплекс при-крас включав намисто з монет, яке обля-гало шию, а нижче, на грудях, на черво-ній стрічці красувався центральний медальйон — дукач. Коралеве намисто чергувалося з рідко розкиданими метале-вими бусинами, котрі разом із ланцюж-ком і хрестиком композиційно зрівно-важували великі металеві дукачі. В захід-них областях дукачі часом замінювали металевими чи фініфтяними іконками або хрестиками.

Культові елементи — один або де-кілька хрестиків — також входили