РЕФЕРАТ

на тему:

Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Головні убори

Перш ніж приступити до цієї теми, слід зупинитися на дівочих та жіночих зачісках, які, до речі, помітно різнилися між собою.

За часів Київської Русі дівчата ходи-ли з розпущеним волоссям, розділеним посередині. Ця традиція протягом сто-літь зберігалася в побуті українських дівчат. Однак для кінця XIX — початку XX ст. це явище вже становить виня-ток і найчастіше пов'язується з весіль-ною обрядовістю. У цей час найпоши-ренішою дівочою зачіскою є заплітання волосся у коси.

Для дівчат лівобережної Наддніпрян-щини типовим у святкові дні було заплі-тання волосся в одну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень — у дві, що закладалися вінком навколо голови. На Правобережжі і на свято, і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які у свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс. Зафіксовані й більш складні види зачісок, наприклад, у зв'язку, коли частину волосся спереду відділяли, розділяли на прямий проділ та напускали на обидва боки чола, утво-рюючи так звані начоси, кінці яких за-кладали за вуха. У коси вплітали кіс-ники у вигляді вузенької яскравої стріч-ки, шнурка, стьожки.

З давніх-давен східні слов'яни наки-дали на голову дівчині, яка виходить заміж, покривало. Український звичай не заплітати заміжній жінці волосся в коси також дуже давній і сягає, мабуть, тих часів, коли слов'янські дівчата взагалі не заплітали волосся в коси, а, виходячи заміж, просто підбирали його. «Засвітити волосся», тобто ходити з непокритою го-ловою, було великим гріхом для заміж-ньої жінки навіть на початку XX ст. (за народними уявленнями, простоволо-са заміжня жінка накликала неврожай, хвороби та пошесті). Зачіска жіночого волосся у XIX — на початку XX ст. зво-дилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. Інколи жінки розділяли волосся на дві половини і, скрутивши кожну з них у жгут, намотували на невелике луб'яне кільце — кибалку.

Із глибини віків веде свій відлік і історія головних уборів, які виконували не лише утилітарні, а й більш широкі функції, в тому числі прикрашання голо-ви та всього комплексу вбрання. Пробле-ма їх класифікації дуже складна й до кінця не розв'язана.

Так, Д. Зеленін усі головні убори по-діляв на такі типи: рушникові, чепці, шапки та дівочі вінки. К. Мошинський дає іншу порівняльно-класифікаційну схему: перев'язь — пов'язка, чільце — діадема і корона з пір'я. Г. Маслова розподіляє дівочі головні убори на смуж-ки тканини, обручі з твердою основою, вінці, вінки, уплітки, налобники з мета-левими підвісками; жіночі — на рушни-кові, кичкоподібні, кокошники, самшури, ковпаки, шапки. У кожному випадку, як бачимо, в основу класифікації головних уборів покладені різні ознаки: матеріал, форма, конструкція тощо.

На нашу думку, успішна спроба в цьому плані належить Я. Прилипку. Він виділяє необхідні для класифікаційного поділу ознаки різних груп головних убо-рів, знаходить єдину класифікаційну основу для виділення цих груп, підкрес-лює генетичну послідовність їхнього роз-витку. В характеристиці дівочих та жі-ночих головних уборів ми виходитимемо з принципів саме цієї класифікації.

Стародавні дівочі головні убори, за-лишки яких віднайдені у слов'янських курганах, були зроблені з тканини або шнурка з нанизаними на них скляними або металевими намистинами чи пласти-нами. Форми стародавніх головних убо-рів в основному були такі ж, як" і у XVIII—XIX ст., про що свідчить чимало етнографічних матеріалів.

За способами пов'язування-носіння можна виділити дівочі налобні вінкоподібні головні убори. Вони у свою чергу поділяються на вінки-шнури, вінки пло-щинні та вінки звиті. Матеріали (стріч-ки, плетені шнури, шовкова тканина, пір'я птахів, штучні та живі квіти), кон-струкція, форми й техніки виготовлення таких головних уборів були надзвичайно різноманітними.

Поширений тип вінків-шнурів — то-ненькі яскраві стрічки, які пов'язувалися навколо голови і закріплювалися ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині з обох боків голови затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали задрапіровану різнокольорову тканину, що імітувала плетений вінок. На півдні Київщини був зафіксований дівочий го-ловний убір, котрий являв собою дві зшиті впродовж стьожки, між якими вставлялося зелене хвостове пір'я селез-ня (інколи таке пір'я опускали у розтоп-лений віск). Цей елемент дівочого вбран-ня, який за формою нагадував гуцуль-ське чільце, пов'язувався на чолі нижче вінка з квітів.

За допомогою різнокольорових стрічок-бинд дівчата прикрашали весь комп-лекс убрання, прикріплюючи їх у вели-кій кількості до стрічки чи вінка на поти-лиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, ліво-бережна Київщина та Черкащина).

Площинне вінкоподібне вбрання діво-чої голови було також характерне для різних місцевостей. Воно робилося обо-в'язково на твердій (іноді картонній) основі, яка або має суцільну циліндричну форму, або складається з окремих коло-подібних елементів (наприклад, лопатушка на Полтавщині). Іноді на неї у ба-гато рядків нашивали вузенькі різнокольорові стрічечки, закладені у дрібні збори, частіше ж основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріп-лювали квіти. Цей тип головного убору, що був особливо характерний для моло-дої, являє собою ніби перехідну форму від дівочого до жіночого вбрання.

Звиті вінки були, очевидно, наступ-ною стадією розвитку дівочих головних уборів після простого закладання квітів за стрічку або за коси. Взагалі звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. На Середній Над-дніпрянщині розміри квітів поступово зменшуються в напрямку потилиці, в той час як в інших