місцях (наприклад, на Поділлі) «квітчалися» у протилежному напрямку. Така ж побудова й так званих чубатих вінків, композиційний акцент в яких був спереду. Залежно від призна-чення звитий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним за конструк-цією, а також робився з різних сортів живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикра-шався сусальним золотом, пір'ям птахів, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину вільно спускалися барвисті стрічки.
Носили вінкоподібні убори так, щоб зверху голова дівчини (маківка) залиша-лася відкритою. Те ж саме простежу-ється і в способах носіння дівчатами хусток, які дедалі більше поширюються починаючи з другої половини XIX ст. Зокрема, на Лівобережжі складену у кілька разів хустку пов'язували навколо голови таким чином, щоб було видно тім'я. Інколи складену хустку закріплю-вали на картонній основі. На Київщині хустку пов'язували так, щоб спереду на тім'ї лишалися стирчати два довгих кінці. Поряд із цим чимдалі частіше практикувалося зав'язування хусток під підбо-ріддям.
На всій території Середньої Наддні-прянщини аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми жі-ночого вбрання голови. Це вбрання, умовно назване плотовим, можна поді-лити на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з цих груп за способа-ми пов'язування чи запинання має безліч локальних варіантів.
Прямокутний платовий жіночий го-ловний убір називався наміткою. Це лляна, рідше конопляна тонка або взага-лі прозора, часом підкрохмалена ткани-на, що має довжину приблизно 5 м, а ши-рину 50 см. Кінці її прикрашали несклад-ним орнаментом здебільшого червоного кольору. Найхарактернішим способом пов'язування цього типу вбрання на Се-редній Наддніпрянщині було обгортання навколо очіпка та пов'язування пишним бантом ззаду. Цей бант разом із кінцями намітки спускався на спину.
По всій Україні жінки залюбки носи-ли таке квадратне вбрання голови, як хустки та шалі. Різними були способи пов'язування хусток, які частково наслі-дували способи пов'язування наміток. На півночі Чернігівщини хустку пов'язували під підборіддям, а кінці її зав'язували на маківці (цьому способу передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї і зав'язували на потилиці. На правобережній Черкащині хустку драпірували в особливий спосіб навкруги очіпка, закриваючи потилицю. На Ліво-бережжі вона також драпірувалася дов-кола голови, але залишала відкритим денце очіпка.
Не менш поширеним типом жіночих головних уборів був шапкоподібний, який є дальшим ступенем розвитку цього вбрання. За функціональним наванта-женням у ньому виділяються дві основні підгрупи: м'які чепці (чушки), призна-чення яких — збирати і старанно закри-вати волосся; тверді шапкоподібні голов-ні убори. Чушка-збірник (м'який очі-пок) одягалася під платове вбрання задовго до появи твердих очіпків, а після їх зникнення — під домоткану та фаб-ричні хустини. Твердий очіпок — шап-ка — шився з парчі та шовку, був утепле-ний і виразно прикрашався вишивкою.
На Середній Наддніпрянщині за фор-мою, яка утворюється кроєм та різними технологічними прийомами (картонні, ватяні прокладки, різні способи стягу-вання у збори), а також за способом носіння можна виділити проміжні варі-анти: очіпки з твердою основою (ден-цем) і м'якими крилами, напівтверді очіпки-збірники. Це дає підставу для ви-значення за вищеназваними ознаками таких підгруп шапкоподібного жіночого вбрання: збірники, очіпки з твердою основою, очіпки-збірники й шапки.
Щодо чоловічих головних уборів, то вони не потребують такої детальної кла-сифікації, хоч і були досить різнома-нітними.
Спочатку декілька слів про чоловічі зачіски. Взагалі для зачісок українських селян XIX ст. було характерне високе підрізання волосся навколо всієї голови; верхнє ж волосся біля маківки прикри-вало підголені місця.
З-поміж видів зачісок виділимо два найтиповіших. По-перше, це підворота, коли волосся підрізали навколо голови, а на потилиці залишали дещо довшим. Гуцули ж залишали його досить довгим, іноді навіть заплітаючи його в одну чи дві коси. По-друге, це під макітру, або в кружок,— спосіб, відомий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову ма-кітри рівно відтинали волосся довкола голови. Ця зачіска збереглася на Поділлі до початку XX ст. їй передувала тради-ція голити всю голову, залишаючи на маківці довгий чуб (оселедець), який за-кручували за вухо. Ця традиція побуту-вала переважно серед запорізького ко-зацтва.
Чоловічі головні убори робили з різ-них матеріалів — від соломи до хутра. Солом'яні брилі, дуже популярні влітку, плели у декілька способів: рівною широ-кою стрічкою, у зубчики, в луску, косич-кою тощо. Найпоширенішими були брилі з широкими крисами й головкою у ви-гляді зрізаного конуса. На відміну від них буковинські брилі мали високе дно та вузькі загнуті догори криси; їх обля-мовували чорною стрічкою, оздоблювали квітами, герданами (прикрасами з бісе-ру) та півнячим пір'ям.
Найдавнішими типами чоловічих го-ловних уборів були капелюхи та шоломи (магерки). Капелюхи робили з овечого хутра або сукна з хутровою опушкою, а носили залежно від місцевих звичаїв — прямо на всю голову, заломлюючи по-середині, зсуваючи на потилицю чи наба-кир. Шоломи шили з коричневої або сі-рої повсті. За формою вони були напівсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами.
На Гуцульщині взимку чоловіки но-сили клепані — шапки з червоного або темно-синього сукна, підбиті овчиною та облямовані лисицею. Кінці клепані мож-на було стягнути догори й зав'язати на тім"ї. Чорний фетровий капелюх гу-цулів називався кресанею і був пишно оздоблений золотавим галуном, візерун-частою бляхою або різнокольоровими шнурками. Підтримував такий убір ремі-нець (підборідь) із червоного сап'яну, вибитий мусянжовими заклепками. При-крашали кресаню пір'ям глухаря або па-вича, а також