РЕФЕРАТ

на тему:

Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Одяг із хутра

Шкури тварин безпе-речно є найдавнішим матеріалом для одягу: відомості про це належать до часів палеоліту. Такий одяг був харак-терний і для східних слов'ян, які жили переважно у лісовій смузі з досить суворим кліматом. Тому-то полювання на дику звірину було життєво важливим за-няттям наших предків. Крім того, вони широко використовували й сировину, яку давали свійські тварини.

У «Слові о полку Ігоревім» є згад-ка про кожух, котрий, як вважають дослідники, вже на той час являв собою одяг із дублених овечих шкур. Просто-люддя носило вбрання із шкури ведме-дя. Давньоруська знать виготовляла зи-мовий одяг із дорогого хутра — куниці, соболя, горностая, білки, лисиці, бобра, видри. Хутро вироблялося не лише для особистих потреб, а й для торгового обміну з іншими країнами; хутром також сплачували данину.

Кептар. Івано-Франківщина

Типи кептарів. Івано Франківщина. Закарпаття.

Типи юпок. Середня Наддніпрянщина

Орнаментальні мотиви декорування верхнього одягу

У XVI—XVIII ст. до-рогий хутряний одяг був обов'язковою складовою урочистого костюма україн-ської козацької верхівки. Парчові шуби підбивалися хутром рисі, лисиці, соболя, оздоблювалися горностаєм, а також зо-лотим шнуром, галунами, дорогоцінною запоною. Іноді нашивали бірюзу, перли, діаманти. Оксамитові шапки також опу-шували цінним хутром і прикрашали зо-лотими аграфами, а гетьмани кріпили до них страусове пір'я.

Шкури тварин використовували й для виготовлення матеріалу на взуття, пояси, рукавиці. На ці елементи одягу йшли сиром'ятні дублені (тобто оброблені ду-бителями рослинного походження) шку-ри. Праслов'янським терміном усма (усна) називались оброблені шкури — найчастіше корів та кіз, рідше коней.

Комплекти традиційного одягу. Вінниччина

На території України можна простежити еволюцію хутряного одягу від ове-чої шкури, якою просто обгортали тіло, до складних і різноманітних форм. Так, серед населення Карпат ще на початку XX ст. спостерігався архаїчний одяг під назвою бунда — у вигляді короткого хут-ряного нагрудника, один бік якого був суцільний, а на другому розташовува-лася ремінна застібка. Траплялися й бунди, зшиті з обох боків, із розрізом спере-ду для голови.

У XIX ст. в українців, як і в інших слов'янських народів, широко побутував одяг з овечих шкур, що зумовлювалося добре розвинутим вівчарством. Із-поміж багатьох порід овець перевага віддава-лася решетилівській (чорній) та соколь-ській (сірій). Обробляли шкури різними засобами — з залученням хлібного ква-су, крейди, золи, дубової кори, глини тощо. Це заняття було диференційоване на самостійні ремесла — кушнірство (виготовлення овчини) та чинбарство (вичинка волячої та конячої шкури для взуття). Крім овчини, кушніри виробля-ли мерлушки та смушки — шкури моло-дих ягнят, які йшли на коміри до кожу-хів, а смушки — ще й на селянські шапки.

Комплект традиційного одягу. Тернопільщина

Кушніри одержували шкури від скуп-ників у невичиненому, законсервованому вигляді. Консервування робилося різни-ми способами — димленням, насичен-ням жирами, вапнуванням, заморожу-ванням та ін. В Україні основним спосо-бом консервування було висушування (у негоду шкури натирали сіллю, а потім сушили). За якістю найкращими вважа-лися харківські, подільські та херсон-ські овчини, потім ішли бессарабські, найгіршими ж були ташкентські — з довгим некрасивим волоссям і товстою шкірою. Якість хутра залежала від часу зняття шкури, місцевого клімату й кор-му. Влітку хутро короткошерсте, грубі-ше за зимове і майже завжди темних відтінків, підшерстя або взагалі немає, або воно рідке, а верхнє волосся сидить дуже глибоко. Тому-то літнє хутро не-високої якості: у цей час овець стри-жуть і вони линяють. Восени ж хутро знову наростає і приблизно на Різдво досягає найбільшої цінності. Крім того, цінність шкури залежить від уміння зні-мати її з тіла тварини та від правиль-ного сушіння. Просушувати краще за все на сонці, не допускаючи пересушки. Якщо сушити біля протопленої печі, то шкуру треба тримати на відстані, щоб вона не зморщувалась.

Вичинка овчини детально описана до-слідниками. Вона починалася з розмо-чування шкур у річці або чані протягом двох-трьох днів. Після цього шкури роз-тягували на п'ялі (кроснах) та міздрю-вали: з внутрішнього боку за допомогою скафи знімали залишки жиру, м'яса.

Орнаментальні мотиви декорування верхнього одягу

Зовнішню поверхню добре промивали й відчищали гришпаком. Наступним ета-пом було квашення овчини у спеціально виготовленій розчинці. Вона складалася із пшеничних висівок, житнього, вівся-ного або ячмінного борошна з додаван-ням солі та дріжджів. Після підсушу-вання овчину знову розтягували на п'ялі та розминали за допомогою ключа. На-решті її натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували.

Кожух. Гуцульщина

Одяг із хутра виконував не лише практичні функції, а й був необхідним атрибутом багатьох обрядів. Зокрема, на ньому благословляли молодих, пересту-паючи через нього, молоді входили до хати, а ньому свекруха зустрічала моло-дих — так само як і теща свого зятя. Одягання під час весілля вивернутого кожуха розглядається дослідниками у різних планах, але насамперед як символ урожаю, а з ним і багатства, плодю-чості. Новий кожух дбайливо зберігався у скрині або висів у коморі разом з ін-шим одягом, що вдягався лише на свято, до церкви тощо. Він переходив від бать-ка до сина, від матері до дочки, пережи-ваючи кілька поколінь.

Кожух. Тернопільщина

Традиційний український одяг із хутра являє собою й неповторний конст-руктивно-художній витвір, який розкри-ває високий рівень розвитку цього важ-ливого промислу, талант і кмітливість народних майстрів.

За кроєм кожухи можна поділити на прямоспинні, розширені донизу (ту-луб'ясті, кульові) та приталені, під стан (закладені у збори, або клинці). За дов-жиною вони могли бути короткими (до талії або