Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Перейти до переліку статей номеру 2006:#4

Індія стає ближчою... Фестиваль індійського класичного танцю і музики 
 

Шарон Лоуен, танцівниця і дослідник стилів Одіссі та Чхау. США.  
 

Що вимальовується в нашій уяві, коли чуємо слово «Індія»? Найімовірніше — величні храми, статуетки Шиви, незвичайна музика, під яку танцівники виконують витончені візерунки танцю. І звичайно ж, згадуються індійські фільми, які важко уявити без цих видів мистецтва (можливо, саме в цьому секрет їх популярності). Для багатьох саме з них починається знайомство з культурою цієї країни.

Нещодавно кияни мали унікальну можливість побачити танці не у болівудських стрічках, а в класичному виконанні. У Київському театрі оперети відбувся ІІ Міжнародний фестиваль індійського класичного танцю і музики «Нрітьяанжалі — 2006». Організатором виступив український театр «Накшатра», а підтримали його Посольство Індії в Україні, Національний університет ім. Т.Шевченка, індійська діаспора та Індія-клуб. Були запрошені виконавці з Індії, США, України, Франції, Малайзії, Росії, Хорватії, популярні як у себе вдома, так і за кордоном.

Міністр культури і туризму Індії Амбіка Соні в листі до організаторів зазначила, що такі заходи важливі для розвитку індійської культури і міцних відносин між двома державами. І з цим важко не погодитись. Танець — одна з визначальних категорій в індійській культурі. В ньому збереглися залишки ритуалів, які можуть бути розшифровані. Шива — один із головних богів індуїзму — зображується у застиглому танцювальному русі. З Крішною (аватарою Вішну) асоціюється флейта. Взагалі, образи божеств, що танцюють або грають на музичних інструментах, досить характерні для релігії країни. За допомогою танцю розповідаються сакральні історії; давньоіндійські танцювальні драми дозволяють глядачам поринути у незвичайний світ, де емоції виражають за допомогою рухів, кожний з яких має своє значення.

Індія — багатоетнічна держава, де кожна група має свою яскраво виражену специфіку. Звідси й багатство і різноманіття танцювальних форм і стилів, одягу та музики. Із них сім стилів є класичними: бхаратанатьям, одіссі, катхак, кучіпуді, маніпурі, катхакалі й мохініяттам. Перші чотири були представлені на фестивалі виконавцями з різних країн. Особливо популярним був бхаратанатьям, який називають найстарішим класичним танцем. Вважають, що він виник у ІІ тисячолітті до н. е., а основи його записано у трактаті про давньоіндійське драматичне мистецтво «Натья Шастра» (що використовується і в інших класичних стилях). Назву розшифровують як БХАва (виразність) + РАга (мелодія) + ТАла (ритм) + НАТЬЯМ (танець).

Танець одіссі присвячено богу Джаганатху (ім’я Вішну у штаті Орісса). Скульптури його виконавців — звичайна знахідка для археологів, найдавніші датуються ІІ століттям до н. е. Стилі катхак і кучіпуді виникли з давньоіндійських танцювальних драм. Катхак характерний для північної Індії, його зміст — сказання про Радху і Крішну та інші міфологічні історії. У кучіпуді цікавим є те, що протягом свого розвитку з XVII століття виконавців-чоловіків майже повністю замінили жінки. Танець може виконуватися на мідній тарілці, що підкреслює майстерність танцюристки.

Для Індії танець — невід’ємна складова її культури, що відображає основи світобачення. А чим пояснюється феномен популярності цього виду мистецтва у світі? Різноманітністю стилів, ритмічністю, життєрадісністю, витонченістю рухів? Когось приваблює гармонійність танцю — одночасно «працює» все тіло, навіть очі (вони передають широкий спектр почуттів); когось — динамізм, багатство рухів (індійські танці вважаються складними не в останню чергу через кількість рухів, які необхідно запам’ятати). Кожен знаходить у них щось для себе.

Класичне мистецтво Індії потребує підготовки. Це стосується не лише виконавців, а й глядачів. Враховуючи специфіку танцю (розповідний характер), сам він триває, як за європейськими стандартами, досить довго. До того ж, якщо людина знайома з міфологією, вона бачить не просто застиглі рухи, а героїв міфу, що оживають на сцені. Музика, що звучала на фестивалі перед виступами танцівників — мелодії флейти Харі Чаурасьї і сантура (струнного інструменту) Пандіта Сопорі. Півгодини звуків, що варіювалися від мелодійних до схожих на рикання тигра у присутніх викликали різні емоції — від щирого захоплення до стриманого сміху та коментарів на кшталт: «А він ще довго гратиме?».

Для танцювальних номерів характерною рисою були різні інтерпретації класичних стилів. Американка Шарон Лоуен виконала театральну мініатюру: жінка прагне репетирувати, але побутові проблеми її весь час відволікають. Марина Курнілович з України поєднала індійський танець та українську пісню «Ніч яка місячна», цим підкреслюючи схожість двох культур. Захоплення публіки викликали яскраві театральні постановки малайзійського театру «Сутра» на чолі з Рамлі Ібрагімом, досконала пластика індійського виконавця Навтеджа Джохара, витонченість рухів Дмитра Змєєва з Росії, життєрадісність і легкість Олени Шатохіної-Лакшмі з Індії.

Доменік Делорме — танцюрист із Франції — вважає, що одяг не повинен відволікати увагу від самого танцю. Під час свого виступу він довів цю думку, продемонструвавши досконале володіння своїм тілом і відшліфованість рухів. Але традиційно одяг і прикраси є невід’ємною частиною образу індійського танцюриста. Прикраси, грим використовують як жінки, так і чоловіки. Все це дозволяє краще налаштуватися на необхідний лад, хоча, звичайно, не може замінити майстерності виконання.

Враження від фестивалю неможливо передати в одній статті. І, загалом, важко описати танець, що розгортається у часі і просторі, за допомогою слів. Можна переказати зміст історії, яку розповідає танцівник, але все ж таки краще побачити все на власні очі. Організатори сподіваються, що наступного року прихильники індійської культури знову зможуть насолоджуватися традиційним мистецтвом Індії у виконанні найкращих танцюристів.