Ввічлива лгсдина не буде говорити непристойні речі або ж по-рушувати теми, що через певні причини можуть бути неприєм-ними для співрозмовника, наприклад, із лисим про зачіски, з бездітним — про дітей, з людьми, які мають фізичні вади, — про конкурси краси тощо. Вихованість і природний такт не дозволять кепкувати з дефектів чийогось мовлення, з манери говоріння, наділяти людей образливими прізвиськами, лихо-словити щодо незвичних імен і "неестетичних" прізвищ. Ґреч-ність вимагає ніколи не згадувати про те негативне, в чому людина не винна. Чемний спілкувальник не питатиме про вік жінки, сімейні таємниці, хвороби, нещастя, не цікавитиметь-ся чужими доходами й витратами, не рахуватиме гроші "в чу-жій кишені". Водночас він не надто посвячуватиме інших людей у свої проблемі: — не розповідатиме про те, що їм нецікаво слухати і не потрібно. Тактовна людина не висміюватиме інших люднії як приватних осіб, не обговорюватиме їх "поза очі", не повчати:,,"., і;., "читатиме мораль", не впр:лвлятимсті>ся в ущип-ливості, не підштрикуватиме папівзавуальованийш натяками, порівняннями, метафорами на зразок 3 цією валізою обережно, як із родичеві: вона із свинячої шкіри!

Ввічливі люди знають, що мовчати з розумним виглядом і кривою посмішкою, коліт запитують, ще непристойніше, ніж просторікувати, коли не питають. Ґречній людині відомо, — і цим вена керується, — що не можна говорити все, іцо я про неї (нього) знаю і думаю, принаймні тому, що дурні думки на-відують усіх людей, але тільки дурні висловлюють їх уголос, Якщо ввічлива людина позбавлена почуття гумору, вона не дра-туватиме присутніх вимученими власними або, частіше, чужи-ми дотепями й "бородатими" анекдотами та не буде сама з них реготати.

Вихована людина не відповідатиме грубістю на грубість, хам-ством на хамство. Така реакція, на перший погляд, видається найприроднішою, а головне — зрозумілого для ініціатора образ-ливого тону, проте не варто опускатися до його рівня. Європейці говорять: порядна людина завжди програє у сутичці з хамом, бо вона поводиться з ним, як із порядною людиною, а він із нею — як із хамом. Це правда, але правда перебільшена, оскільки "дуже важко бути грубим, коли інший поводиться ввічливо і корект-но. Особливо на людях"1. Ввічлива поведінка не лише засвідчить самоповагу вихованої людини, а й буде наукою для грубіяна.

Спілкувальник етикет

Слово етикет запозичене з французької мови, в якій etiquette має два основні значення: "етикетка" і "церемоніал" — і нале-жить до іменників жіночого роду. Тому в українській мові воно

1 Томан І. Мистецтво говорити: Пер. з чеськ. — К., 1989. — С. 109.

звучало як етикета. Однак 1933 p. з метою уподібнення україн-ської мови до російської у ньому відкинули закінчення -а і пе-ревели до іменників чоловічого роду.

Спочатку слово etiquette означало кілок, до якого прикріп-лявся папірець із назвою товару, пізніше — сам папірець із написом, згодом, за короля Людовіка XIV, — аркушик паперу з послідовністю церемоніальних дій та формами поводження при дворі і врешті — церемоніал, тобто порядок дій, правила чемності й норми поведінки при дворах монархів, титулова-них осіб, у дипломатичних колах тощо. Що ж до спмого понят-тя етикету, то воно існувало за декілька тисячоліть до Людові-ка XIV. Найдавніша відома згадка про нього — це давньоєги-петське "Послання Качемні фараонові Снофру". Адресат цього послання відомий не лише тим, що понад 4600 років тому за-снував IV династію фараонів Єгипту, провадив успішні війни, збудував для себе аж дві великі піраміди, а й своєю доброчес-ністю. У стародавній Індії хлопці з вищих каст від 12 до 24 років проходили навчання, під час якого опановували і прави-ла поведінки. Хто не хотів учитися, втрачав привілейоване місце у суспільстві: не міг одружитися з дівчиною із'вищих каст, не ставав "двічі народженим", тобто не отримував друго-го імені після нявчання і був людиною, яку зневажали, У Європі етикет вперше офіційно запроваджено в столиці Карла Вели-кого (742—-S14) Аахені, зокрема, було заборонено їсти руками — тільки ножем і ложкою (виделка тоді ще не була винайдена).

У наш демократичний час етикет — це просто правила по-ведінки, які регулюють взаємини між людьми у різних ситуа-ціях. Ідеться про поведінку в присутності іншої особи (осіб). На самоті людина може бути незачесана, розхристана, може каш-ляти і чхати, не прикриваючись носовиком, підносити до рота м'ясо руками чи ножем, колупатися в зубах виделкою, з шу-мом сьорбати гарячу страву, чадити цигаркою і висловлювати свої емоції нецензурними словами. Звичайно, все це порушен-ня норм культурної поведінки, її естетики. Недарма в Англії говорять, що справжній джентльмен і наодинці одягається до обіду у відповідний костюм і бере шматочки цукру спеціальними щипцями. Але "неджентльменська" поведінка не є пору-шенням етикету, коли цього ніхто не бачить і не чує, тобто не сприймає, оцінюючи і "проектуючи" на себе. Тут не заторкуєть-ся етичний бік поведінки, бо вона не пов'язана зі взаєминами мі-лс людьми, їхнім контактуванням.

Найширшою і найважливішою ділянкою міжлюдеьких взає-мин є спілкування — обмін думками, волевиявленнями, почут-тями. Тут інша особа не просто присутня, а є об'єктом (і суб'єк-том) цілеспрямованої комунікативної дії. Саме спрямованість на іншу людину (людей) надає етикетові комунікативного сенсу.

Дотримання узвичаєних норм поведінки у спілкуванні лю-дей можна назвати комунікативним (спілкувальним) етикетом. Він становить основну частину етикету загалом. Доцільно роз-різняти три близькі, але не однакові за змістом і обсягом понят-тя: мовний етикет, мовленнєвий етикет і спілкувальний етикет.

Мовний рт^'кєт — це система словесних форм ввічливості, узвичаєних у