певному суспільстві, певній спільноті (етнічній, територіальні", соціальній). Це сфера мови, точніше, її функ-ціональна підсистема г>? своїм набором знаків (слів, стереотип-них фраз) та граматикою (правилами поєднання знаків). Ко-жен знак цієї підсистеми має свою значеннєву й етикетну цінність, яка випливає із його співвіднесеності з іншими зна-ками. Для кожної стандартної етикетної ситуації існує впоряд-кована сукупність знаків, або парадигма (гр. тгарабєіуца — "приклад, взірець"), яка дає можливість мовцеві вибирати по-трібний знак, зважаючи на його цінність, що визначається його відмінністю від інших знаків цієї мі іфосистеми. Наприклад, в укра-їнській мові для ситуації вітання є такі одиниці:
Доброго ранку! / Добрий ранок! Здоровенькі були!
Доброго дня! / Добрий день! Здрастуй (-те)!
Доброго вечора! / Добрий вечір! Дай, Боже, щастя!
Моє та пуван ня! Слава І су су Христу!
Вітаю! Слава Україні!
Привіт! тощо
Нормативність спілкування
До комунікативної компетенції належить знання про те, що, коли, де, кому, як тощо можна говорити (писати), а що не мож-на. Йдеться насамперед про певні норми (лат. погта — "правило, взірець") літературного мовлення. Як і в інших сферах суспільного життя, в комунікативній діяльності людина має дг ^"имуватя-ся взірців, регламентацій, правил, які є чинними на сучасному етапі життя суспільства.
Розрізняють норми імперативні (лат. imperative? — "влад-ний, наказовий"), тобто обов'язкові у всіх комунікативних си-туаціях, і диспозитивні (лат. dispositlo, від dispono — "розта-шовую, розміщую"), які допускають варіативність заіежно від часу, місця, характеру спілкування. Наприклад, нормами літе-ратурного мовлення заборонено вживати як вульгаризми, так і діалектизми. Проте якщо вульгаризми порядна л'-одина не буде вживати за жодних обставин, то діалектизми вона може дозволити собі використати для пояснень у розмові з представ-никами відповідного реґіону, для імітації локального мовлен-ня, для жарту тощо.
Літературні норми охоплюють вимову звуків, наголошуван-
ня, інтонування, слово- і формовживання, поєднання слів, по-
будову висловлень і текстів. Коли спілкувальники вимовля-
ють жицця замість життя, наголошують новий замість нптій,
висловлюють відношення до когось замість ставленая до ко-
гось, говорять дякую тебе замість дякую тобі, пишуть Побоюй-
ся не гідри про семи голів, а людини про дві мови ("Культура
ділового спілкування"), то все це порушення літературних, до
того ж імперативних, норм. І все це стосується культури й ети-
кетності мовлення. Чк ї.тежна сподіватися на успіх спілкуван-
ня, скажімо, у ділових перемовинах, якщо говорити (писати)
з помилками, спотворювати вимову, вживати вульгарні слова
тощо. Це все одно, що прийти на перемовини у невипрасувано-
му одязі, брудних черевиках, незачесаним, із запахом поту і пе-
регару. Сказане вище стосується і несловєсних засобІЕ спілку-
вання. ,
Двомовність і культура спілкування
У багатьох суспільствах окремі люди, певні соціальні вер-стви або й 'і; лі народи у щоденному спілкуванні користуються двома мовами, переходячи з однієї на іншу залежно від кому-нікативної ситуації. Таке явище називають двомовністю, або біліпгзіо:.;;-" (лат. hi, bis — "двічі", lingua — "мова").
Співвикориетевувані мови ніколи не бувають олметртгтни-ми, а двомон-лі комуні канти (білінгви) ніколи не володіють обо-ма мовами однаково. На дій основі розрізняють першу мову — основну в мисленні і спілкуванні та другу — використовувану рідаїе або тільки в спеціальних сферах, наприклад, у науковій діяльності, офіційному спілкуванні, контактах з людьми, для яких ця мова рідна тощо. Тому ' Україні є українсько-росій-ська і*: російсько-українська двомовність. Представники націо-нальних меншин України: єврпї. угорці, молдавани, кримські татари тощо, крім рідної, часто вживають українську й росій-ську мови. Тгіке явище називається б >гстомовшстю.
Двомовність, а точніше, недостатнє володіння однією або й двома (трьома) співвикористовуваними мовами є основною причиною порушення культури, а часом і етикетності мовлєіі-ня. Досконале оволодіння другою (третьою) мовою неможливе без акультурації — глибокого засвоєння культури (цивілізації), яка створюється й обслуговується цією мовою.
Псрохід у процесі спілкування з однієї мови на іншу має назву перемикання коду (code switching). Це складний процес: мовцеві потрібно "ввімкнути" психічні механізми, які регулю-ють вимовляння звуків, наголошування слів, інтонування фраз, не кажучи вже про слово- і формовживання, поєднання слів, побудову висловлень. Тому дуже часто перемикання коду буває неповним, наприклад, лексика і граматика у мовця українська, а фонетика російська. У такому разі кажуть, що людита гово-рить з російські::: акцентом. Трапляється, що і лексика, і гра-матика в українському мовленні частково російська. Таке мов-лення є суміщеним, змішаним — українсько-російським або російсько-українським. З Україні воно іменується суржиком (у прямому значенні суржик — це назва суміші жита і пше-ниці, ячменю і вівса тощо)'.
Ставлення культурних, освічених людей до суржика нега-тивне. Треба намагатися говорити чистою мовою, не допускати інтерференції (лат. inter — "поміж", ferens (ferentis) — "той, що несе, приносить"), тобто проникнення елементів однієї мови у мовлення іншою. А цього неможливо досягти без свідомого розрізнення елементів дчох мов (що українське, а що ні), а особ-ливо без стійких уміні, " 'т'-зичок використання їх у мовленні. Люди сприймають кожного з нас насамперед через наше мов-лення, нашу спілкувальну поведінку. Тому треба, як закликав Максим Рильський, "заглядати у словник", користуватися до-відника vis і посібниками, аналізувати своє і чуже мозчення.
1 Прикладом суржика може слугувати мова рекомендованого Міні-стерством освіти України навчального посібника: Губенко Л. Г., Немцов В. Д. Культура ділового спілкування. — К.: ЕксОб, 2002, сприйняття матері-алу якого ускладнює величезна кількість помилок, що порушують систе-му і норми української мови.