Сонце Ренесансу зійшло над Італією в 15 столітті. Не була тоді Італія єдиною країною. Складалася вона з невеликих герцогств і республік, які ворогували між собою. Володар кожної держави прагнув уславлення і охоче приймав при своєму дворі артистів, музикантів, співаків, поетів, художників. Найпередовішою італійською республікою у галузі мистецтв, філософії та природничих наук була на той час Флоренція, правила якою династія шерстяників та банкірів – Медичі. Економічне піднесення Флоренції лишилося в минулому, але саме тепер, у 15 ст., пишно розцвіло її мистецтво. Ренесанс відродив інтерес до людини, виправдав її плоть, що в середньовіччі вважалася “вмістилищем гріха”. Відродив він і інтерес до античної філософії, зокрема ідеалізму Платона. Античні статуї та монументальні розписи стали зразком для художників. Ренесанс являв собою пишні плоди того економічного піднесення, яке відбувалося у 13-14ст. Тож не дивно, що на його хвилі піднеслися великі художники, справжні титани – Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Рафаель Санті. Рафаель, наймолодший з цієї трійки геніальних майстрів, у своїх численних творах з винятковою повнотою втілив художні ідеали Ренесансу.

Майже п’ять століть Рафаель є для більшості шанувальників мистецтва творцем ідеально прекрасних і водночас живих, повнокровних людських образів, що існують у щасливій гармонії з навколишнім світом. Живопис великого італійця задовольняє одвічне прагнення людини до радісної краси.

Художник увійшов у свідомість шанувальників мистецтва передусім як творець неповторних у своїй чарівності мадонн та монументальних фресок, деякі з них зараз прикрашають Ватиканський палац.

Дані архівних документів свідчать, що народився Рафаель 28 березня 1483 року в тоді невеличкому італійському містечку Урбіно. Його батько Джованні Санті був наділений різноманітними талантами, зокрема й живописним, про що свідчить фресковий розпис, в якому на стіні свого помешкання він намалював під виглядом мадонни дружину з сином на руках, а рівно й те, що герцог урбінський Федеріго да Монтефельтро мав його за порадника в питаннях мистецтва. Коли Рафаелю виповнилось вісім років, померла мати. Батько часто кликав його до майстерні, де учні малювали церковні образи, вкривали позолотою зброю та посуд, розписували меблі. Тут Рафаель набував перших фахових навичок. Ймовірно, брав його батько з собою до герцогського замку, де можна було побачити картини майстра П’єтро делла Франческо та коли йшов до Перуджі, порівняно з Урбіно більшого міста, де вони заходили до майстерні славного на цілу Італію П’єтро Вануччі, прозваного Перуджіно. Перший біограф Рафаеля – Джорджо Вазарі твердить, що це було ще за життя матері Рафаеля, і буцімто батько тоді ж віддав його в науку до цього майстра. Важко цьому повірити, тим більше, що Джованні помер, коли синові було тільки одинадцять років. Але упевнено можна твердити, що в артілі, керованій Перуджіно, сімнадцятирічний Рафаель був не останнім учнем, оскільки він брав участь у створенні розписів біржі перуджійської корпорації банкірів, видатного й новаторського для того часу архітектурно-живописного ансамблю. В тому, що мав він вже тоді певну творчу індивідуальність, переконує найраніша з його збережених картин - “Мадонна Конестабіле” (зветься так за прізвищем власника, від якого перейшла до Ермітажу). І кольори і лінії Рафаеля від Перуджіно відрізняються, дарма що картина мальована за його начерком. Але існує ще одна, перша підписана його ім’ям картина “Розп’яття”(Лондон), що датується 1502-1503 рр.

У 1503 році Перуджіно перебрався до Флоренції. Рафаель лишився найкращим художником Перуджі, керував великою майстернею, мав багато замовлень.

Тим часом в Урбіно запанував Гвідобальдо да Монтефельтро, син Федеріго. На відміну від батька, передусім воїна, а вже потім шанувальника мистецтва, Гвідобальдо був людиною вченою, знавцем античної літератури, збирачем книжок та старожитностей. Він кликав до свого двору талановитих людей зі всієї Італії. Тож не дивно, що Рафаель мав щастя увійти в число обранців. Бальтасар Кастільйоне – дипломат і письменник, що стане одним з найближчих друзів Рафаеля, розповідав у своїй знаменитій книзі “Придворний” про товариство “ідеальних людей”, яке зібралося тоді в урбінському замку. Розважалося товариство декламацією віршів, диспутами на теми про найвищі людські досконалості, аматорськими виставами, музикою. Тоді на честь герцогині Єлизавети, дружини володаря замку, живописець склав панегірик, порівнявши її з самою дівою Марією, а трохи пізніше написав картину “Заручини Марії”.

Не дивно, що, перебуваючи в аристократичному середовищі, звертається художник і до “рицарського сюжету” – битви святого Георгія з драконом (Лондонська Національна галерея).

Герцог Гвідобальдо вірив у велике майбутнє Рафаеля і розумів, що місце йому вже не при його дворі, а у найвидатнішому художньому осередку Італії – Флоренції. З рекомендаційним листом до голови уряду Флорентійської республіки П’єтро Содеріні двадцятирічний маестро прибуває до славнозвісного міста. Переживало воно тоді радісне піднесення. Деспотичне правління родини Медичі, війна з містом Пізою, похмурі дні масових покаянь, викликаних проповідями Сованаролі, який з силою біблійних пророків таврував безбожництво та розпусту, - все це було у минулому. Подією недавнього часу було встановлення перед палацом Веккіо статуї Давида – шедевра Мікеланджело Буонарроті (в міських хроніках Флоренції навіть зустрічаються такі записи: “такого-то числа, місяця, року від дня встановлення Давида”).

Всупереч сподіванням, замовлень від Содеріні Рафаель не отримав, але роботи йому не бракувало. Та подією в його житті стало знайомство з творами Мікеланджело і Леонардо, з якими завдяки Перуджіно він познайомився особисто. Уперше побачив він і інші численні художні скарби Флоренції, знайшов