Реверо, з якого походив папа, мала перетворитися на мистецьке диво: папа змусив Мікеланджело відкласти на потім працю над гробницею й розписати фресками плафон каплиці. Роботу над своїм шедевром Мікеланджело починав з превеликою неохотою, бо скульптуру ставив вище живопису, а до того ж ідея гробниці його не захоплювала. Але ось папа наказує йому якнайскоріше закінчувати роботу в капелі і переходити до розписів палацових кімнат (станц). Мікеланджело обурився й утік від нестерпно вибагливого замовника до Флоренції (щоправда, ненадовго). Тоді лій доручає розпис станц Рафаелеві: хай зрозуміє впертий флорентієць, що не є незамінним майстром!
Трохи більше року працював молодий майстер над ескізами розписів, а тим часом дедалі більше чарував суворого й гнівливого Юлія та його далеких від святості кардиналів і придворних своєю чемністю, люб’язністю, вмінням розуміти будь-якого співрозмовника. Він ходив на прогулянки з секретарем папа - П’єтро Рембо. Той розповідав йому про давній Рим, споруди, що збереглися або стояли в руїнах. Заприятелював Рафаель і з великим розумником і дотепником кардиналом Бібієною. Цьому своєму приятелеві Рафаель віддячив за ласку, прикрасивши ванну кімнату його помешкання зображенням народження Венери з піни морської та її купання у товаристві Амура. Близько зійшовся він з папським банкіром, спритним ділком Агостіно Кіджі – багатієм на цілу Італію. Користуючись відсутністю Мікеланджело, Браманте відімкнув Рафаелеві Сікстинську капелу: той побачив незакінчений розпис плафона і був приголомшений досконалістю могутніх постатей сивілл та пророків.
Та ось 1508 року розписи попередників Рафаеля у ватиканських станцах були знищені, і він приступив до роботи (слід віддати йому належне: фрески свого вчителя Перуджіно він пощадив).
Взагалі, римський період творчості Рафаеля становить трохи більше десяти років. Його можна поділити на принаймні три етапи. Перший – це праця над фресками у ватиканських приміщеннях. До найвідоміших і, на думку більшості знавців, найкращих належать фрески в Станца делла сеньятура (тобто в “Кімнаті підписів”). На чотирьох стінах цього відносно невеликого приміщення Рафаель намалював картини, присвячені теології (“Диспут про святе причастя”), поезії (“Парнас”), філософії (“Афінська школа”) та алегоричні постаті – (“Мудрість, Міра і Сила”). Лише на двох стінах можна було використати всю площу для створення фрески; на двох інших цьому заважали вікно й двері. Але митець виявив таку вигадливість, зробив композицію так природно й невимушено, що вікно й двері цілком вписуються в неї. У “Парнасі”, наприклад, він вписав вікно в парнаський пагорб так, що постаті богів і великих митців природно розмістилися на верхівці й узбіччях гори. Так само вирішив він композиційні проблеми і в другій кімнаті – Станца д’Елідоро – де зображені “Визволення апостола Петра”, “Вигнання Геліодора”, “Меса в Больсені”, “Лев Великий та Ахілла”.
Найуславленіша з чотирьох фресок Станца делла сеньятура – “Афінська школа”, в якій Рафаель показав себе не лише освіченим гуманістом, блискучим майстром живопису, а й талановитим архітектором. Половину картини займає архітектурна споруда дивовижної краси, плід його фантазії. В останні роки життя Рафаель малював значно менше, всі свої сили він віддавав тепер проектуванню палаців для різних визначних осіб папського Рима, серед яких найцікавіша й найоригінальніша споруда – вілла Мадама, комплекс палацу й парку в передмісті. Рафаель виявив великі здібності архітектора, оформлювача інтер’єрів.
У “Диспуті” богослови обговорюють питання про таїнство причастя. Серед них, на перший погляд, і не зовсім доречні особи: Данте, Савонарола (єретик, спалений на вогнищі інквізицією), живописець Фра Анжеліко. Проте це особи, шановані художником: Данте – його улюблений поет, Фра Анжеліко – чимось близький йому живописець, про Савонаролу розповідав йому Фра Бароломео, та й сам папа високо ставив його благочестя і навіть збирався зарахувати до лику святих.
Усі ці фрески демонструють ще одну грань живописного генія Рафаеля – його вміння ілюзорно відтворювати різноманітні світлові ефекти. Майже засліплююче світло випромінює постать ангела, що виводить Петра з в’язниці; відблиски цього світла бачимо на металевих латах стражників; зовсім іншим світлом осяває хмари місяць.
В усіх композиціях містяться прозорі натяки: на вигнання французького війська з володінь папи, на боротьбу папи з неслухняним духівництвом, на визволення посла Юлія, кардинала Медичі, з французького полону. Отож назвати ці розписи релігійним живописом можна лише умовно.
1513 року войовничий і суворий Юлій помер. Новим папою під ім’ям Лева Х став вищезгаданий кардинал Медичі, великий життєлюб та веселун, син знаменитого правителя Флоренції Лоренцо Пишного. Крім інших численних праць, додалися Рафаелеві нові: малювати декорації до комедійних вистав, після смерті Браманте відати будівництвом собору св. Петра. Розписи ватиканських станц за ескізами Рафаеля тепер виконували його учні, в числі яких був видатний художник Джуліо Романо, вони ж розписали палац Агостіно Кіджі, відкриті галереї – лоджії у Ватикані.
Особисто Рафаель малював портрети, дедалі психологічніші, порівняно нечисленні картини, одну фреску в палаці Агостіно.
Уява художника дозволяла якусь конкретну жінку наділити рисами то античної, то християнської богині. При цьому обидва образи народжувались у Рафаеля з його щирого кохання. “Коли його близький друг, Агостіно Фіджі, доручив йому розписати нижній поверх свого палацу, - розповідає Джорджо Вазарі, - Рафаель не міг спокійно працювати, бо кохав одну жінку, так що Агостіно прийшов у розпач і нарешті домігся того, що коханка митця весь час перебувала у тій частині палацу, де працював Рафаель; лише завдяки цьому робота була довершена”. Ця жінка, яку пізніше легенда назвала Форнаріною, мешкала у розкішному будинку, котрий придбав Рафаель
