Після смерті Ірода в Іудеї спалахнули повстання. Намісник Риму в Сірії Квінтелій Вар розгромив повстанців у Галілеї і на півдні Палестини, розіп’явши на хрестах 2000 чоловік. Ці події викликали в країні неоднозначні реакції, зокрема, виникли різні секти: саддукеїв, ортодоксів Біблії, які водночас терпимо ставилися до римлян, фарисеїв, котрі визнавали воскресіння мертвих і загробне життя, зелотів, що вступали за активну боротьбу з римлянами. Приблизно в цей же період виникає і “Кумранська община ессеїв”. Її прибічники називали себе “ейвонім” (злиденні), “сини світу” і т. п. Їхнє вчення зводилося до дуалізму добра і зла, віри в боговибраність “синів світу”, кінець світу та прийдешнього месію.

На чолі общини стояв “учитель праведності”, котрий після смерті, як правило, канонізувався. Після другої світової війни знайдені письмові джерела про кумранітів – “Рукописи Мертвого моря”. Кумраніти були посередниками між ортодоксальним іудаїзмом і християнством. Саме в них ідея обраності цілого етносу вперше замінюється ідеєю обраності індивідуальності, де національний момент знімається.

Найбільша пам’ятка світового значення, шедевр культури древньої Палестини – Біблія. Вона, як відомо, складається зі Старого Заповіту і Нового Заповіту. Старий Заповіт складається з трьох великих циклів: Тора, або П’ятикнижжя – п’ять хронікально-законодавчих книг, нібито написаних Мойсеєм; Пророки – розділ, до якого входять давні релігійно-міфологічні хроніки – Книга Ісуса Навина, Книга Суддів Ізраїлевих, Книги Самуїла і Книги Царств, а також пророчі твори, які приписуються Ісаї, Ієремії, Езекліїлю та ін., а також “малим пророкам”; Писання – зібрання текстів різних жанрів (гімни, збірники афоризмів, повчальні повісті, лірична поема “Пісня пісень”, хронікальні тексти).

У цих книгах вражає внутрішня суперечливість, яка, однак, не порушує їх літературної цілісності: парадоксальна єдність релігійно-племінної виключеності та вселюдської широти. Наприклад у Книзі Ісуса Навина описується виключно етнічний Бог, а у пророка Амоса богам надані абсолютні, загальнолюдські риси. В одних текстах – войовничі заклики, а в інших, як в Ісаї, вимога “перекувати мечі на орала”. Книга Ездри суворо засуджує міжнаціональні шлюби, а Книга Рут робить такий шлюб предметом вихваляння. Основний зміст П’ятикнижжя – це релігійно-юридичні норми, які мають регулювати життя людини і народу.

У всіх міфологіях світу відбивається потреба у вищій санкції: виведення людських законів із вселенських. Необхідне Начало – Природне й Етнічне, саме тому і П’ятикнижжя відкривається двома сповідями: 1) Книга Буття (Генезис); 2) Книга Виходу. На початку Книги Буття описують шість днів творіння. З водної пучини, над якою снувався морок, було створено небо і землю. Все твориться актом волі, що виражений у формулі “Так буде!”.

У Книзі Вихід говориться про богообраний народ. Вона починається з опису перебування одного з іудейських колін (родів) у Єгипті, з втечі Мойсея на Сінай, де укладається договір з богом Яуве. Мойсей одержує десять заповідей. У книзі Вихід епос непомітно переходить у виклад заповідей, законів і уставів.

Не можна не звернути уваги на богоборчі мативи в Біблії, на книгу Йова, де відображений трагічний результат суперечки людини з Богом, на дуже цікавий текст Екклезіястова (Когелет), створений невідомим книжником, який жив у IV ст. до н.е. в Єрусалимі. Марність і безглуздість буття, абсурдність прагнень синів людських і напружений пошук Абсолюта – ось духовний зміст усього стилистично завершеного твору. Невідомий пророк прагне не світової гармонії, а світового смислу, тобто розуміння власне людського значення того, що відбувається. Нема миру тут, а є бентежна, стражденна душа людська.

На території індостанського субконтиненту уже в III тис. р. до н.е. існували ранньокласові суспільства, створені автохтонним (корінним) населенням. Найдавніші мешканці Індії, які заснували держави Мохеджо-Даро та Хараппа, належали до дравідійської гілки негроїдної раси. У середині II тис. до н.е. почалося вторгнення арійських народів, які належали до європейської раси. Вони розгромили дравідів, відтіснили їх на південь і створили свою власну державність. Індійська культура – це збірна назва, оскільки вона є синтезом арійських, дравідійських, мунда та інших культурних елементів.

Арійські племена принесли в Індію свою літературну мову – санскрит (у перекладі – упорядкована, доведена до досконалості). Крім того, вживалась і споріднена санкриту ведійська мова, на якій була написана “Рігведа”, а також мова палі (в буддійських текстах) і мова пракріті (звичайна, неупорядкована). Різними були й їхні соціокультурні функції: санскрит – це мова індуїстського богослужіння, ведійська – особливий діалект найдавніших релігійних гімнів, палі – обрали буддисти, пракріті – мова прихильників джайнізму і низьких прошарків населення. Загалом, ці мови були більш або менш поширеними, відіграючи передусім роль демаркаційної лінії між різними соціальними верствами людей.

Однією з найважливіших культурних пам’яток Індії, осереддям її древньої духовності виступає ведійська література. Це велике зібрання текстів у віршах і прозі, які включають гімни й урочисті вірші, легенди та тлумачення ритуалу, філософські діалоги та міркування.

Слово “веда” означає “знання”, найвищій священий гнозис. Спочатку шанувались три Веди: рігведа – гімни (час виникнення – близько 1000 років до н.е.). Її мова близька до мови “Зенд-Авести”,