портретні зображення. Картина Жеріко написана в суворій, навіть похмурій гаммі, порушуваній рідкісними спалахами червоних і зелених плям. Малюнок точний, узагальнений, світлотінь різка, скульптурність форм говорить про міцні класичні традиції. Але сама сучасна тема, розкрита на бурхливому драматичному конфлікті, який дає можливість показати зміну різних психологічних станів і настроїв, доведених до крайньої напруги, побудова композиції по діагоналі, – все це риси майбутніх романтичних творів. Через п'ять років після смерті Жеріко саме до цієї картини був застосований термін «романтизм».
Як і попередні, ця картина не була придбана державою. Жеріко виїхав до Англії. В Англії він з великим успіхом показав свою картину, спочатку в Лондоні, потім в Дубліні і Едінбурзі. В Англії ж Жеріко створює серії літографій на побутові теми, робить безліч малюнків убогих, бродяг, селян, ковалів, вугільників і завжди передає їх з великим відчуттям гідності і особистої до них пошани (серія літографій «Велика англійська сюїта», 1821). Жеріко засвоює уроки колоризму англійських пейзажистів, перш за все Констебла. Нарешті, в Англії він знаходить тему своєї останньої великої картини «Скачки в Епсомі» («Дербі в Епсомі», 1821-1823), найпростішого і найбільш живописного його твору, в якому він створив улюблений їм образ летять, як птахи, над землею коней. Останні роботи Жеріко після повернення до Франції в 1822 р. – портрети божевільних, яких він спостерігав в клініці свого друга – психіатра Жорже (1822-1823).
Жеріко поза сумнівом з'явився провісником і навіть першим представником романтизму. Про це говорять і всі його великі твори, і теми екзотичного сходу, і ілюстрації до Байрона і Шеллі, і його «Полювання на левів», і портрет 20-річного Делакруа. Колористичні пошуки Жеріко були поштовхом для колористичної революції Делакруа, Коро і Дом’є. Але такі роботи, як «Скачки в Епсомі», або портрети божевільних, або англійські літографії, проводять від Жеріко прямі лінії до реалізму. Місце Жеріко в мистецтві – як би на перетині таких важливих шляхів – і робить особливо значною його фігуру в історії мистецтва. Цим же пояснюється і трагічна його самотність.
Художником, якому належало стати істинним вождем романтизму, був Ежен Делакруа (1798-1863). Син колишнього члена революційного Конвенту, видного політичного діяча часів Директорії, Делакруа виріс в атмосфері художніх і політичних салонів, дев'ятнадцяти років опинився в майстерні класициста Герена і випробував з юнацьких літ вплив Гро, але понад усе – Жеріко. Гойя і Рубенс все життя були для нього кумирами. Поза сумнівом, що його перші роботи «Тура Данте» і «Хіосська різанина», написані – при збереженні незалежності – перш за все під стильовим впливом Жеріко. Делакруа цілком природно звертається до сюжету великого творіння італійського генія. Він написав «Туру Данте» («Барка Данте», «Данте і Вергилій», 1822) за два з половиною місяці (розмір картини 2x2,5 м), викликав вогонь критики, але із захопленням був прийнятий Жеріко і Гро. Згодом Мане і Сезанн копіювали цей ранній твір Делакруа.
Відсутність програми не перешкодила романтизму стати могутнім художнім рухом, а Делакруа – його вождем, вірним романтизму до кінця своїх днів. Справжнім вождем він стає, коли в Салоні 1824 р. виставляє картину «Різанина на Хіосі» («Хіосська різанина»).
Картині передувала інтенсивна підготовча робота, маса малюнків, ескізів, акварелей. Поява картини в Салоні викликала нападки критики (дослідники пишуть, що художника лаяли гірше, ніж злодія і вбивцю), але захоплене поклоніння молоді перед громадською прямотою і сміливістю живописця. Картина викликала також повне сум'яття в таборі класиків. Недаремно, нагадаємо, саме в цьому Салоні був вперше визнаний Енгр. Перед лицем небезпеки, яку ніс «школі» Делакруа, Енгр, звичайно, ставав стовпом класицизму і не визнати його було вже не можна. «Метеор, що впав в болото» (Т. Гот’є), «полум'яний геній» – такі відгуки про «Хіосську різанину» були сусідами з виразами: «Це різанина живопису» (Гро), «...наполовину написані посинілі трупи» (сам романтик – Стендаль). Твір Делакруа повний істинного, приголомшливого драматизму. Композиція склалася у художника відразу: групи вмираючих і ще повних сил чоловіків і жінок різних віків, від ідеально-прекрасної молодої пари в центрі до фігури напівбожевільної старої, що виражає граничну нервову напругу, і вмираючої поряд з нею молодої матері з дитиною у грудей – справа. І все це розвертається на фоні хоча і похмурого, але безтурботного пейзажу. Природа байдужа до різанини, насилля, божевілля людства. І людина, у свою чергу, нікчемна перед цією природою.
Вслід за Жеріко Делакруа також їде до Англії. Англійська література від Шекспіра до Вальтера Скотта, англійський театр, портретна школа живопису і пейзаж, але понад усе поезія Байрона мали вже величезну популярність на континенті. Після повернення на батьківщину Делакруа зближується з кращими представниками французької романтично налаштованої інтелігенції: Гюго, Меріме, Стендалем, Дюма, Жорж Санд, Шопеном, Мюссе. В Салоні 1827 р. він виставляє своє нове велике полотно «Смерть Сарданапала», навіяне трагедією Байрона. Критика обрушилася на Делакруа за перевантаженість композиції, за нагромадження фігур і предметів, за порушення рівноваги. Вірніше всього, це було зроблено свідомо, для посилення руху, відчуття загального хаосу, кінця буття. Картина Делакруа була обсвистана і в буквальному розумінні, і у пресі. (Лувр купив полотно тільки в 1921 р.) Провал «Сарданапала» зайвий раз підкреслив все конфлікт, що посилюється, між творчою індивідуальністю і суспільством.
Наступний етап творчості Делакруа пов'язаний з липневими подіями 1830 р. Він втілює революцію 1830г. в алегоричному образі «Свободи на барикадах» (інші назви – «Свобода, що веде