Курсова робота з образотворчого мистецтва

“Вишивка Покуття”

Зміст.

Вступ | 2 ст.

Розділ І. Вишивка в житті людини.

1.1. Історія розвитку вишивки. | 3-5 ст.

1.2. Регіональні особливості. | 6-7 ст.

Розділ ІІ. Ознайомлення з вишивкою.

2.1. Матеріали, інструменти. Техніка вишивання. | 8-11 ст.

2.2. Творчість Михайлини Сабадаш. | 12-19 ст.

Розділ ІІІ. Вишивка в школі. | 20-24 ст.

Розділ ІV. Вишивка інтер’єрно-обрядового призначення | 25-27 ст.

Висновок. | 28-29 ст.

Список використаної літератури.

Додатки.

Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває невичерпне багатство творчих сил народу вершини його мистецького хисту.

Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлено тим, що широко виступає в різноманітних варіантах як прикраса тканин одягового, побутового, інтер’єрно-обрядового призначення.

Дослідників народної культури постійно хвилює інший ряд проблем вишивального мистецтва. Чому вишивка зазнала такого масового поширення в творчості українського народу? Численні матеріали свідчать, що вишивкою займались, майже в кожній селянській хаті. Популярною вона була і в міському середовищі. Чим пояснити, що ніколи не зникала потреба прикрашати одяг, різноманітні вироби для житлових, громадських, культових інтер’єрів, ритуальних, святкових обрядів.

Наявні фактологічні матеріали допомагають заглянути в далеке минуле вишивального мистецтва. Вишивки на тканині і шкірі не могли довго зберігатися. Зношувалися вишиті речі, але узори з них повторювалися перефразовувалися видозмінювались. До узорів вишитих матерями, бабусями, прабабусями, дівчатами додавали нові мотиви, кольорові акценти і кожна робила це по-своєму. Але всі разом вони створювали співзвучні своєму часові складні орнаментальні композиції.

Вишивка – це радісне мистецтво і радісна сама праця над її створенням. Скільки поезій, творчих таємниць у праці вишивальниць на вечорницях, досвітках або в самотині. І пісня з вишивкою завжди поряд. Вони нерозривні супутниці життя народу. Піснями супроводжуються всі процеси праці над вишивкою. Не випадково в народі говорять: “Я цю вишивку виспіваю, доспіваю”.

Історія розвитку

вишивки

Вишивка – це поширений вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому узор та зображення виконують ручним або машинним способом на різних тканинах, шкірі, та інших матеріалах лляними, бавовняними, вовняними нитками.

Цей вид мистецтва виник давно – корені його сягають у глибину віків. Мабуть ніколи не зможемо ми довідатись, хто і коли вперше здогадався вперше втілити в узорах мотив, красу рідної природи, свої переживання та відчуття, бо з огляду на недовговічність тканини та ниток, наука позбавлена можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва. Адже зразки найдавнішої вишивки у музеях Європи відносять до V ст. н. е., пам’ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть.

Дані археологічних розкопок свідчення літописців минулого дозволяють стверджувати, що початки мистецтва вишивання на території, яку займає сучасна Україна, сягає сивої давнини і розвиток його не переривався ніколи – починаючи з незапам’ятних часів і до наших днів.

Елементами сучасної символіки орнаментів української народної вишивки перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні мешканці території України – трипільські племена.

Вишивкою був пер крашений одяг у скіфів – мешканців причорноморських степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот.

Відомо багато археологічних доказів відносно давності і поширеності народних звичаїв вишивати одяг. У с. Мартинівка, Черкаської області було знайдено скарб, що датується VІ ст. н.е. Серед інших речей тут виявлено срібні бляшки з фігурками чоловіків, одягнених у широкі сорочки з вишивкою на грудях, ще недавно так одягалися українські селяни.

Арабський мандрівник Ібн-Фадлан (Х ст. н.е.) у своїй оповіді про русів зазначає, що вони мали вишитий одяг.

У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо цінувалося. Сестра Володимира Мономаха організувала в Києві, Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом. В Іпатіївському літописі від 1252 року говориться, що князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух, обшитий золотими плоскими мережками.

Італійський мандрівник Мільбер де Лануа, який перебував у 1412-1421рр. на території України, згадував, що рукавиці, шапки руські були оздоблені вишивкою. На малюнках та іконах того часу бачимо зображення людей у вишиваному одязі.

На рубежі ХVІ-ХVІІ ст. починається могутня хвиля відродження української культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й вишивання.

Вишиванням на Україні займалися майже виключно жінки. Для цієї роботи використовувалась кожна зручна нагода і досвідки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми вечорами і години відпочинку від польових робіт.

Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишивок. Більш заможні дівчата готували собі по 50, 80 сорочок з тонко виробленого і вибіленого полотна і для буденної роботи, свята, посагу, на весілля, навіть на смерть, тобто для потреб протягом усього життя.

Регіональні особливості

вишивки.

Снятинський, Городенківський, Коломийський і частина Тлумацького району Івано-Франківської області – виділяється в окремий чітко виражений своїми художньо-образними ознаками етнографічний район.

Переважає на Покутті червоний колір.

Варіанти червоного кольору в різних селах Покуття мали свої відмінності. У Етицеві вони мали помаранчевий відтінок, у Воронівцях і Лаківцях (Городенківського району) темно-вишенвий.

Поблизу Снятина переважав чорний колір, а біля Коломиї – темно-червоний. Улюблений узор – композиція з чотирикутників.

Особливістю народної вишивки Покуття є наявність у селах Городниці, Тимківцях, Сороках Городенківського району та в селах Русові, Микулинцях, Збручі, Видинові Снятинського району вишивок білим по білому. Це переважно узори геометричного орнаменту – восьмипроменева розетка, ламана лінія, ромби виконані вирізуванням, каменями. Біла нитка завдяки застосуванню різноманітних наскрізних технік, виколювання, створювали світло-тіньову гру кольору – від блискучо-білого до темно-сірого. З’єднувальні шви перетворювалися на широкі орнаментальні смуги, які крім утилітарної функції, несли й