Спочатку вишила серветку – мамі на Різдво, а потім рушником ікону прикрасила. А пізніше все село одягалося в її вишивки.

Твори Михайлина Сабадаш народженні натхненням, що дає рідна земля. Квіти допомогли їй зрозуміти різномаїття барв, ліси, гори, полонини навчили композиції, подарували відчуття гармонії, а співуча вразлива душа майстрині сповнює її твори поетичністю та пісенністю.

Дивно стає, коли подумаєш, як могла жінка, доля якої складалася нелегко пронести крізь усе життя здатність відчувати прекрасне і радіти йому, знаходити красу в найбуденніших речах.

А розраду вона знаходила у вишиванні та квітах. Біля хати не город посадила, а сад, де панує квітковий розмай. Звідки ж це захоплення, ця любов?

Подумалося, яке схоже світосприйняття таких художниць, як Михайлина Сабадаш, Катерина Білокур, Марі Приймаченко, Параска Хома... У кожного з них не город-квітник, і наснагу вони часто знаходять у барвистому розмаїтті квітів, виплеканих власними руками.

Михайлина Сабадаш вірно й певно передає в своїх творах естетичні вподобання народу, провідне світорозуміння багатьох поколінь. Це – гармонія і вишуканість, багатобарвність і водночас природність, це – традиційність орнаментального рисунка і його композицій, що йде від дідів, прадідів, і щось нове, своє. Орнаментальні мотиви вишивальниці являють собою комплекс образів, джерелом виникнення яких є реальний навколишній світ.

Саме тому створеним в орнаментах образам властива своєрідна умовність і узагальненість форм, як і взагалі в народному мистецтві.

Михайлина Олександрівна Сабадаш володіє багатьма техніками вишивки. Вона шиє гладдю, хрестиком і стебнівкою, але улюбленою є “низинкка”, як ласкаво називає її майстриня, тобто поперечна низь.

Наша майстриня, як то роблять у Карпатах, спочатку “розводить” чорним, тобто основний контур вишиває чорною ниткою, а потому вже заповнює узор різнобарв’ям. Саме тому, мабуть, її рушники такі стримані й вишукані. Чорний колір упорядковує інші барви й змушує їх “звучати” в лад – сильно дзвінко.

Візерунки Михайлина Сабадаш компонує традиційно, навіть класично, як для вишивок Прикарпаття: розташовує узор на обох кінцях рушника. Це переважно широка смуга основного мотиву між двома тонкими орнаментальними ланцюгами, за якими лежать симетрично розташовані ланцюгові закінчення.

Колірний, орнаментальний та символічний світ вишивальниці напрочуд різноманітний. Давня, вже майже забута символіка стає співзвучної розумінню сучасної людини. Завдяки широким асоціаціям і надмірній фантазії образи її вишивок поєднують нас з природою, занурюють у світ поезії, фольклору, звертають до глибини народного мистецтва й народної мудрості. Це йде від щирого, відкритого серця, палких почуттів і живої, неординарної думки.

Рушник “Біла ромашка” також вражає свіжістю та чистотою ясних суцвіть. Але вирішено все зовсім інакше, більш декоративно, лаконічно. Композиція має спокійний ритм вона навіть дещо графічна. Три кольори панують на полотні – білий, червоний, чорний. Але з ними Михайлина Сабадаш творить живий образ квітки. Дванадцяти пелюсткові головки ромашки значно більші від квіток композиційного центру, попередньо розглянутого узору. Їх вміщено в тонко окреслені ромби, що плетуть ланцюжки по обидва боки потрібної широкої смуги центрального візерунку.

Один із своїх візерунків Михайлина Сабадаш назвала “Гори димлять”. Незлічені крапки, що заповнюють біле тло ромбів, різномірно розкинуті по всьому орнаменту і навіть за його межами створюють враження густого туману. Того туману, що підіймається після довгих дощів. Найпростішими елементами традиційної гуцульської вишивки, не виходячи за межі усталених століттями умовностей геометричного візерунку, вишивальниця відтворює на рушнику літо в Карпатах. Вся композиція твору підтримує задум художниці і займає більшу площу, ніж звичайна її роботах, у ній є простір, а візерунок розбілений і тим самим полегшений.

У рушнику “Танець ”Коломийка”” основний візерунок сплетений ритмічно й елементи композиції наче витанцьовують аркан. Ритм уповільнений, але сильний і стійкий.

А в “Пролісках” на білому тлі рушника блакитні квіти де-не-де прошиті сріблястою ниточкою, наче росою побризкані. Так буває ранньою весною, коли ще не розтанув сніг, а з-під нього вже синіють тендітними пелюстками ніжні квіточки – проліски.–

Коли пастух жене на випас вівці, то вони так стежку на полонині витоптують, що вона набагато нижчою стає, бо ж вівці йдуть одна за одною слід у слід. То я й залишила білими ті стежки, вони й глибшими здаються поряд з кольоровим тлом полонини. А ось і баранячі роги. В кожному ж стаді свій ватажок. А там, в середині, наче смерічка виглядає – вона краса наших гір.

Так мислить Михайлина Сабадаш свій рушник “Вівці, мої вівці”. На обох його кінцях розміщені широкі смуги візерунка, який складаються з чітко окреслених і щільно підігнаних один до одного ромбів. Кожний з них несе в собі один і той же візерунковий мотив, який починає звучати на повний голос лише в загальній композиції. Вишивальниця за традицією прагне поділити узор на три частини, але водночас не наважується роз’єднати задуману цілісну композицію, тому вона “ріже” її тонесенькою смужкою, але більше ні чим не відокремлює. Крім того, ця смужка має іншу роль: вона надає нового змісту “одрізним” трикутникам – вони стають схожими на ті лісисті гори, що оточують полонини.

Пісню, так само як і любов до квітів, до роботи, а особливо до вишивання, не можна вилучити із життя Михайлина Сабадаш. Сама вона не складає пісень, але життя свого без них не мислить. Може, тому, що в народній пісні майстриня не рідко черпає наснагу, творчу думку для своїх узорів. Приклад тому рушник,