ТЕМА :

Культура епохи Відродження

Культура епохи Відродження.

Відродження (або з французької – Ренесанс) – це термін, уперше запроваджений Джорджо Вазарі, італійським митцем і біографом ХVI ст., який вживається для визначення перехідної епохи в історії Європейської культури від Середньовіччя до Нового часу.

Період Відродження поділяється на три етапи : друга половина ХІІІ-ХІV ст.- період Відродження; ХV ст. – раннє Відродження; кінець ХV- початок ХVІ ст. – Високий ренесанс; ХVIст. – пізній Ренесанс.

Відродження – це справді нова епоха. Вже в ХІІІ – на початку ХІV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду. Вони – результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму. Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, котре йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією великих італійців, посилаючи своїх мучеників на багаття і у в’язниці. Розвиток ремісництва і промисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію, алкоголь, безліч нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю, доменний процес видобування заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала зі скла, вітромір. Географічні відкриття епохи – це й розвиток метереології, зоології, ботаніки, фізіології людини. Удару по релігійному світогляді завдали астрономічні відкриття: на місце геоцентричної системи Птолемея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична. Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини, зародження геології – все це теж Відродження.

Ідейною домінантою Відродження стає більш конкретний і зримий, порівняно з Середньовіччям, християнський антропоцентризм, з позицій якого людина є центром Всесвіту, вищою частиною природи, найдосконалішим його творінням, а весь навколишній світ – творінням рук не тільки Божих, а й людських. На місце схематизму схоластики діячі Відродження ставлять емоційно насичене особисте переживання. Велику увагу було приділено взаємозв’язку внутрішнього світу людини з природою, здатності людини до всебічного пізнання і творчої діяльності; проблемі віротерпимості у конфесійнорелігійній приналежності; визнаню більшістю пізньоренесансних діячів самостійності і свободи науки. Благородність людини має визначатися не стільки завдяки походженню і заможності роду, скільки шляхом розвитку особистої гідності та індивідуальності.

Першим поетом Передвідродження був італієць Данте Аліг’єрі (1265-1321). Основний твір Данте – “Божественна комедія”. Цей твір відображає життя душі та серця поета, всі його знання і страждання, все приватне та громадське життя, політичну боротьбу в Італії та культурні традиції. Поему написано особливими трирядковими віршами, які зібрано в три частини, присвячені зображенню трьох частин потойбічного світу – пекла, чистилища, раю. Данте використовує середньовічний жанр “подорожування” в потойбічний світ, щоб якомога повніше відбити реальне життя, показати людські злочини і пороки заради їх викорінення. Провідником Данте в потойбіччя став поет Вергилій. Сенс усієї поеми полягає в тому, що розум і знання (уособлені у Вергилії) можуть допомогти людині пізнати свої гріхи (картина пекла) і очиститися від них (картина чистилища), але цього недостатньо для містичного єднання з Богом. Тільки любов (образ Беатріче, яка супроводжує поета в рай) дає блаженство пізнання вищої істини і цілковитого злиття з нею.

Ще одним видатним засновником нової літератури був Франческо Петрарка (1304-1374). Він був видатним поетом, філософом, вченим, якого вважали першим гуманістом Європи. Петрарка ставить проблему доцільності суто теоретичного пізнання. Майже всю свою поетичну творчість він присвятив молодій жінці Лаурі. Цикли сонетів “На життя мадонни Лаури”, “На смерть мадонни Лаури” передають любовні переживання, почуття захоплення жіночою красою і силою чуттєвого земного кохання, що сприймалася крізь призму релігійного ідеалу. Поряд з тим, Петрарка був і поетом високої громадянської лірики. У канцонах “Італія моя”, “Високий дух” поет виступає поборником припинення міжусобиць і війн, та об’єднання італійських земель.

Демогератичні тенденції в культурі Відродження знайшли відображення у творчості Джованні Бокаччо. Світову славу приніс Бокаччо “Декамерон”. Цей твір дав розвиток жанру новели. Десять молодих людей тікають із зачумленого міста (“великий чумний мор” 1347-1348 р.р., що охопив усю Європу) на приміську віллу. Кожного дня, а були вони 10 днів, кожен з молодих людей оповідає якусь життєву історію. Основний зміст Декамерона – розкриття аморальності авіньйонського папського двору, розпусти монахів, висміювання лицемірства та інших пороків, прославлення земних радощів, людяності.

Для мистецтва італійських міст раннього Відродження характерний цілковитий відхід від традицій Середньовіччя. У середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського тіла. Людське тіло зображалося позбавленим сили і привабливості. Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Живопис цього періоду спирається на ідею зв’язку між досконалою людиною і прекрасною природою. Для художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту. Але і Мадонна, і Ісус, і святі – це люди із плоті і крові. Їх руки, риси обличчя вказують на зрозумілі кожній людині почуття.

До архітектури Флоренції у ХV ст. риси нового стилю ввів Філіппо Брунелескі. У 1434 р. він завершив велетенський купол Флорентійського собору, який вважається шедевром світової архітектури.

Скульптором, якому випало в мистецтві на цілі століття вперед розв’язати проблеми круглої скульптури, кінного монумента, був Донателло. У двох ранніх скульптурах для церкви Орсанмікеле він відроджує античний досвід : в апостолі Марку розв’язує проблему становлення людської постаті на повний зріст за канонами пластики,