Та, мабуть, жоден з народів не доніс до сьогодення свої автохтонні графічні уявлення про життя так виразно, як український.

Подібні звичаї виготовлення писанок у сусідніх з нами народів є результатом або асиміляції давніх українців і влиття їх культури до культури завойовників , або навпаки – нав`язування віри наших предків народам, завойованим Великим князем Святославом. Зокрема, писанки та весь пантеон дохристиянських богів, семантичні знаки тогочасної Київської держави прийняли литовці, частково – латиші і угрофінські племена, що жили тоді на величезній території сучасної центральної та північної Росії. Це видно з традицій декорування вбрання та різних дерев`яних виробів. Прадавні ж традиції культу яйця з його типовим орнаментуванням – закликанням, властивим давній Київській державі, у них так і не прижилося. Тому для російського народу писанкарство не характерне. Що ж до поляків та словаків, то писанкарство мають лише ті з них, які жили на західних теренах українського народу, або ті, які походять з асимільованих ними українських сіл. Є писанкарство і в лужицьких сербів, найзахіднішої гілки.

Історичний розвиток писанкарства

Археологічні матеріали засвідчують поширення керамічних писанок в епоху Київської Русі. Мабуть, вони правили за своєрідну ритуальну „модель” справжніх писанок.

Зважаючи на слабу тривкість шкаралупи яйця, середньовічні писанки до наших днів не дійшли. Однак масове розписування яєць існувало протягом століть. У вісімдесятих роках XIX століття, при розкопках Кривушанської могили археолог Уваров знайшов глиняні яйця. Такі ж яйця знайшов у 1908 році і Хвайко при розкопках на Полтавщині. Крім того, вчені порівнювали орнаменти на посудинах, що були знайдені при археологічних розкопках, з найстарішими орнаментами писанок і довели, що звичай розмальовувати писанки походить у нас на Україні ще з перед християнських часів.

У XIX столітті писанкарство з різними технічними і регіональними художніми відмінами зустрічалося майже по всій території України, на що вказують давні колекції писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Кракова, Варшави, Брно та інші, а також колекція М. Ф. Сумцова.

Найдавніші датовані писанки у колекції музею Львівського відділення Інституту мистецтвознавства , фольклору та етнографії А Н України походять із сіл Острів (1882 р., Львівщина) , Слобідка (1891 р., Поділля) та інші.

У 20 – 30-х роках XX століття видатними майстрами писанкарства були на Львівщині – І. Білянська, А. Боровець, Н. Михайлівська; на Гуцульщині – В. Бойчук, О. Мегединюк, М. Дубчак, А. Шкріб ляк, К. Никифоряк; на Буковині – М. Варега,; на Західному Поділлі – А. Логофет та інші.

Писанки виготовляли навесні перед Паскою сільські дівчата і жінки, монастирські ченці й іконописці , міські панночки , пекарі. Тому й техніка декорування різнилася. На селі фарбували в один колір ,інколи продряпували візерунки, орнаментували воском і фарбували у кілька кольорів, тоді як у місті вдавалися до різних штучних способів – наклеювали шматки кольорового паперу, фольги, тканини, нитки тощо. Писанки переважно виготовляли для себе і лише зрідка – для продажу на ярмарку.

У 20 – 30-х роках, у час розгорнутої войовничо-атеїстичної пропаганди по селах, писанки були примислені до шкідливих культових атрибутів, а ті, хто їх писав, заслуговували зневаги та висміювання, а пізніше могли й проститися із життям. Тому виготовлення писанок у центральних та східних областях України припинилося. Писанкарство занепало і в західних областях, за винятком віддалених карпатських сіл.

Писанки на Україні відзначаються функціональністю : обрядова, ігрова, декоративна тощо. Обрядова функція писанок пов’язана із першими днями Паски. Зі свячених писанок починали великодній обід. Їх дарували на знак поваги, любові, з побажаннями добра. Писанки були неначе своєрідний оберіг у хаті, а тому їх намагалися зберегти до наступної весни.

З писанками чинили магічні дії. Для забезпечення урожаю ,писанки на весняного Юрія котили по зеленій пшениці і закопували у землю. У великодній ранок молоді вмивалися водою, куди перед тим клали крашанки та срібні монети, що мали надавати сили й краси. Писанки були оберегом житла від грому й вогню, а людей і тварин вони охороняли від лихого ока. Свячені писанки використовували як ліки від деяких захворювань.

Писанки служили об’єктом забави для дітей та молоді. З ними проводили ігри: „навбитки” (з двох граючих виграє той, у кого яйце після удару одне об одне залишається цілим) , „навкатки” (необхідно з відстані влучити у писанку, котячи своєю по землі) та інші.

Писанка, відповідно прикрашена візерунками та кольорами, водночас була яскравою оздобою кошика з харчами, який несли до церкви святити. Після цього писанки виставляли на видному місці на столі. З випорожнених писанок, додаючи з кольорового паперу хвіст, крила та головку з тіста, виготовляли так звані „голуби”. Їх, а також писанки, нанизані на шнурочок (здебільшого по три) , підвішували поблизу ікон, декоруючи таким чином житло.

У 60-х роках у зв’язку з посиленням інтересу до народного мистецтва відновилося й писанкарство. У Косові, Коломиї та Вижниці навесні , перед великодніми святами, народні майстри продавали писанки на ярмарках по 30-40 копійок за штуку. Так стихійно виник писанкарський промисел. Проте він не сягав далі Прикарпаття.

У західних областях України писанкарство відроджувалося дуже повільно. На більшості території