У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюю-чого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх ос-нові національної свідомості.

Основними чинниками українського відродження були ідеї Про-світництва та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історич-ного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Неперевершену роль в обгрунтуванні та поширенні цих ідей, у мобілі-зації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка вихо-дить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, на-магалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили.

У процесі зростання національ-ної свідомості вирішальну роль відіграло відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього. Вивчення минулого необхідне-було й для того, щоб спрос-тувати твердження ряду російських істориків (В. Татищева, М. Карамзіна, М. Ломоносова), що української нації немає і що Малоросія — споконвіч-на російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури. Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому як підсвідомий протест проти русифікації наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає заці-кавленість справжньою історією українського народу.

Щоб прислужитися рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, руко-писні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирача-ми стали Андріян Чепа (1760— 1822) і Григорій Палетика (1725—1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркевич (1776—1804) почав склада-ти енциклопедію українознавства, але встиг видати лише перший том під назвою "Записки про Малоросію, її жителів та' виробництва" (1798), в якій містився короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Поле-тика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором "Історії Русів".

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробили Дмит-ро Бантиш-Каменський (1737—1814), який у 1822 р. опублікував доку-ментовану чотиритомну "Історію Малої Росії", Микола Маркевич (1804— 1860), котрий у 1842—1843 рр. видав п'ятитомну "Історію Малоросії".

Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник "Руської трійці" Яків Галовацький (1814—1888). У збірці "Вінок русинам на обжинки" він

розглядав витоки і культурне підґрунтя. Саме цим і займалися українці, шукаючи основу своєї самобутності.

Проте головним рушієм національного відродження стало те, що ідеї нового духовного і національного пробудження, започатковані україн-ською інтелігенцією наприкінці XVIII — на початку XIX ст., знайшли втілен-ня та творче продовження в спадщині великого українського поета, ху-дожника, мислителя, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861). Він був людиною всебічно обдарованою: гені-альний мислитель, незрівнянний лірик, сатирик, прозаїк, драматург, ху-дожник, живописець, академік Академії мистецтв. Він був і великим патріо-том своєї Батьківщини, батьком нескореної нації. В історії світової літера-тури першої половини XIX ст. Шевченко — єдиний поет, який повністю зосередився на ідеї визволення людини праці від рабства й імперської сва-волі. Геній Шевченка сконденсував дух епохи, який пульсував у народі, й вилив його у своїх творах. Його творчістю було утверджено критичний реалізм в українській літературі, започатковано її революційно-демокра-тичний напрям. Шевченко пробудив у народі віру в краще майбутнє, у влас-ну гідність, відтворивши духовність свого народу, його сутність, мову, істо-рію, культуру. В цілому творчість Т. Шевченка — настільки велике явище в історії української культури, що можна стверджувати про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX ст. — першої половини XX ст. Вже його перші друковані твори вразили сучасників вибухом поетичної сили, красою мови, могутністю образу та думки, палкою любов'ю до знедоленого народу. Український народ і над Дніпром, і в Галичині підхопив поезію свого генія і в ній усвідомив себе як рівного серед рівних духовно, хоча і скутого фізично. Т. Шевченко, як за-значав М. Костомаров, воскресив народ, покликав його до нового життя, бо він був "обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ його ніби обрав співати замість себе"1. Народна пісня стає лірикою Шевченка, а лірика Шевченка стає народною піснею. І не дивно, що більшість лірич-них поезій Шевченка стали піснями, музику яким найчастіше давав сам народ. Дійсно, важко знайти іншу людину, поезія та особистість якої та-кою повною мірою втілила національних дух, як це для українців зробив наш Тарас.

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала його перша збірка українських поезій "Коб-зар", що вийшла друком у 1840 р. її палко привітали як українські, так і російські критики, назвавши геніальним твором. "Ся маленька книжечка, — писав І. Франко, — відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову". У ній українська мова досягла літературної неперевершеності. Було завершено процес формування української літературної мови на національній основі та відкрились