Нездатність російського уряду забезпечувати своїх чиновників достатньою плат-нею породжувала корупцію, на яку він мовчки закривав очі, особливо на корупцію місцевих масштабів. Доки чиновники забезпечували казну визначеною сумою гро-шей, уряд мало хвилювало, скільки грошей вони здирали з населення собі. Але якщо росіяни вже звикли нести тягар бюрократизованої системи, то для українців початку XIX ст. це явище було ще новим і чужим. Можливо, цим і пояснюється той факт, що саме українець Микола Гоголь у своїй знаменитій п'єсі «Ревізор» (1836 р.) створив таку блискучу сатиру на імперську бюрократію 4.

До царя Миколи І (1825—1853) в Російській імперії існував лише неофіцій-ний та несистематичний поліцейський нагляд. Але у 1826 р., як вже було сказано, вражений повстанням декабристів, цар заснував Третій відділ власної його імпера-торської величності канцелярії, започаткувавши регулярну таємну поліцію. Хоч її основний персонал спочатку був відносно невеликим, Третій відділ наймав числен-них донощиків, які ходили по ярмарках, шинках, відвідували університетські лекції та інші громадські зібрання й звертали прискіпливу увагу на погляди й поведінку, що викликали підозру. Цензура як засіб придушення потенційної опозиції вико-ристовувалася в Росії завжди, але за правління Миколи І вона стала суворішою, ніж будь-коли; зокрема, діяли спеціальні комітети, котрі ретельно перевіряли все, що виходило друком. Намагання царя поставити під контроль недозволені ідеї дали підстави найвизначнішому поетові України Тарасу Шевченку з іронією зауважити, що «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».

І все ж попри свою репресивну природу імперія ніяк не була суто поліцейською державою. Скорумповане, малоефективне й розкидане по величезній території чи-новництво не могло й не бажало виконувати всі інструкції, які потоком лилися із столиці. Завжди можна було знайти чиновника, що із доброти чи за хабар міг закри-ти очі на незначні порушення закону або ж пом'якшити призначений вирок. До того ж тим небагатьом, хто мав для цього досить грошей, дозволялося подорожува-ти за кордон; відтак серед правлячої верхівки поширювалися західні впливи, що теж пом'якшувало несправедливості режиму 1.

Малоросійська ментальність. Багатьох представників колишньої української старшини вражали могутність і велич імперії, приваблювали можливості блиску-чої кар'єри, а їхнє самолюбство тішила свідомість власної належності до дворян Російської імперії. Тому їх не треба було надмірно заохочувати бути вірнопід-даними государя-імператора. Для таких Україна стала чимось ледве більшим від частини, хоч і дорогої, імперського цілого, а український народ — лише «плем'ям» російського народу. Вони були байдуже чи навіть вороже настроєні щодо будь-яких політичних дій, котрі спиралися на ідею осібності України. Типовими для «малоро-сійської ментальності» є слова Віктора Кочубея — українця, який належав до найближчого оточення імператора: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими мірку-ваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній з точки зору спіль-них інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують». Малоросійська ментальність зазнала нещадної критики з боку істориків націо-налістичної школи XX ст. Вячеслав Липинський, провідний у 1920-х роках прихиль-ник ідеї українського елітизму й державності, казав, що ця ментальність — типовий комплекс народів, які не мають своєї держави. Він доводив, що, виступаючи за асиміляцію в Російській імперії, малороси часто зрікалися деяких найкращих рис українця, водночас засвоюючи багато з найгірших рис росіянина. Та лишається незаперечним той факт, що «малоросійська» самосвідомість цілком переважала се-ред української знаті, а самі українці часто були найбільшими ворогами ідеї української самобутності.

3. Модернізацій ні процеси В Російській імперії та Україні

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих фео-дальних структур та відносин провідним світовим тенден-ціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільс-тво. Характерними ознаками та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації се-лян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів — стри-мування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напружен-ня в суспільстві; глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; поси-лення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ста-вала дедалі очевиднішою. Останнім переконливим аргу-ментом стала поразка Росії у Кримській війні (1853— 1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси ім-перії не подолали новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Це змусило пере-дову частину російських правлячих кіл замислитися над розробленням та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

Модернізація — це оновлення, удосконалення, надання сучасно-го вигляду, перетворення відповідно до сучасних вимог економіки, технічне та технологічне переобладнання еко-номічної сфери.

Визначення типу російської модернізації надзвичай-но важливе не тільки для розуміння суспільних процесів XIX ст. в українських землях, а й для усвідомлення суті тенденцій розвитку сучасної України, прогнозування її перспектив. Російська модель реформування XIX ст., калькуючи петровські реформи, значною мірою запрогра-мувала суспільні трансформації XX ст.

У світовій економіці відомі три типи модернізації:

1)