Гончарство на Поліссі
Гончарство одне з найстаріших ремесел людини. Зародилось гончарство ще в кам’яному віці. Можна твердити що ще до оволодіння людини вогнем вона почала формувати з глини предмети потрібні для вжитку.
Під палючим сонцем ці предмети набирали певну міцність і мали певну цінність. Такими предметами могли бути ємкості для пожитків та амулети. А вже з освоєнням людиною вогню на великій кількості стоянок вчені виявили сліди гончарного посуду та подобу людської фігурки.
На території України сліди гончарства археологи датують 7-6 тисячоліття до н.е.
Трипільська культура V-III тисячоліття до н.е., що охоплює лісостепову територію України від Дніпра до Карпат дуже багата на гончарні вироби ручної роботи без застосування гончарного круга. Гончарні вироби трипільців були витворами мистецтва. Кераміка тут орнаментована з проявом філософії спостереження навколишнього середовища, природних стихій (можливо містики). Трипільці розмальовували поверхні, але і робили рельєфний рисунок. При розписі вживали білий колір по сірому, чорний, червоний та коричневий.
З використанням гончарного круга гончарство стає потаємничим промислом, уже накопичуються кращі навики і уміння, створюються родові таємниці. Твори гончарів мають прикладне та художнє примінення. Посуд в інтер’єрі приміщення та сервіровці столу відіграє важливу роль.
Українська кераміка, незважаючи на довголітнє розчленування народу різними окупантами, має характерну спільну всім школам національну самобутність. Характерну для центральних областей Слобожанщини, західних областей та Буковини і Закарпаття.
Українське гончарство. Українське гончарство, маючи славні сторінки свого історичного розвитку (кераміка епохи неоліту, ранньословянська, черняхівська, давньоруська та середньовічна кераміка), свого найвищого рівня досягло в XVII-XVIII ст. Вдосконалилися технічні прийоми та художні засоби виразності. Набули поширення розпис, фляндрування, зелена й коричнева полива. Вироби розписували також ангобами та емалями, що дало змогу перейти до багатоколірного декору. Панівне місце посіли рослинні квіткові орнаменти, вигадливі картуші та традиційні геральдичні знаки-мотиви були популярними фігурні композиції, передовсім на мисках і кахлях. У цей час у давніх керамічних осередках України (Київ, Васильків, Умань, Чернігів, Батурин, Глухів, Миргород, Полтава, Харків, Бар, Бубнівка, Кам'янець-Подільський, Смотрич, Коломия, Снятин, Львів, Хуст, Ужгород та ін.) були створені гончарські цехи.
Київ з околицями на той час був одним з найбільших центрів керамічного виробництва і забезпечував заможних людей високоякісним дорогим посудом. Тут виготовляли з білих глин глечики, дзбанки, вази, миски, ринки, барилка, кухлі та ін., покриваючи їх соковитою зеленою поливою або вимальовуючи по жовтому тлу черепка барвисті рослини й квіти. З поповненням у XVIII ст. київського гончарного цеху кількома приїжджими іноземцями вироби київських майстрів набувають ще більшої пишності, у композиціях розписів з'являються людські постаті.
Провінційні гончарні центри Василькова, Дибинців, Білої Церкви, Умані та ін., на відміну від київського осередку, задовольняли посудом бідних ремісників та селян. Тому їх вироби, розписані кольоровими ангобами, були значно простішими й дешевшими. У Гончарній Слободі - своєрідному осередку на півдні Правобережжя - виготовляли необхідні запорозьким козакам предмети: глечики для води, олійні лампи й каганці, люльки з зображенням жіночих голівок, тварин тощо.
Протягом XVIII ст. на поліхромний розпис перейшли гончарні цехи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Батурині, Глухові, Ічні, Переяславі та ін. Так, посуд новгород-сіверських майстерень вишуканими округлими формами й поливаним розписом нагадує фаянсовий. Маленькі букетики квітів рівномірними плямами розміщувалися по сферичних площинах посуду, надаючи йому урочистої привабливості.
У цей час з-поміж численних полтавських осередків гончарства, таких, як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим осередком була Опішня. Тут 1786 р. близько 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру - баранці, леви, коники, півні тощо, оздоблені квітковим орнаментом. У Глинську завдяки творчості родини Сулимів провідною технікою розпису стала фляндрівка, іноді у поєднанні з квітковими мотивами.
Слобожанська цехова кераміка в головному центрі виробництва - Харкові у XVII ст. вирізнялася тисненими геометричними візерунками, подібними до різьблених на дереві, і синьою кобальтовою поливою. У наступному столітті поширився поліхромний розпис мисок, дзбанків тощо, однак синій колір і надалі залишався домінуючим.
Наддніпрянські гончарні осередки - Дибинці, Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. - славилися не лише добрим мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і птахів). У с.Сунки у XVII ст. виготовляли оригінальні миски, оздоблені зображеннями людських постатей, листків із завитками. Ці композиції були подібними до місцевих мальованих кахлів.
На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, окрім чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.
На Західній Україні провідними осередками гончарства були Львів, Потелич, Яворів, Коломия Пістинь, Ужгород, Мукачеве та ін. У найменшому з них - Яворові - 1765 р. господарський і святковий посуд, оздоблений розписом, виготовляло 25 гончарів. У Коломиї гончарний цех був створений у 1661 р. Крім посуду, тут виробляли свічники й кахлі, прикрашені фляндрівкою й ріжкуванням. Наприкінці XVIII ст. пістинські гончарі надавали перевагу теракотовому й сірому посуду любили також виготовляти каганці й свічники, переважно декоровані "мармуруванням".
У XVII-XVIII ст. українські гончарі всіх великих осередків виготовляли також кахлі для печей, а подекуди і вставки для будівель у формі рельєфних і розписних кружал, прямокутних плиток з орнаментом, що утворювали на стінах декоровані фризи тощо. Якщо у XVII ст. кахлі були переважно рельєфними, із зеленою або коричневою поливою, то в наступному столітті міські цехові майстри