У період непу гончарство стало кустарним промислом майстрів-одноосібників. Постачання матеріалами та збут продукції забезпечували скупники, які володіли значним капіталом. Укркустарторг провадив закупівлю гончарних виробів на експорт.

Артілі почали виникати лише наприкінці 20-х років. Перша з них - "Червоний керамік", заснована в Опішні (1929 р.), об'єднала 200 майстрів.

Нові форми посуду, - точніше, дещо відмінні від усталених, - виникли наприкінці 30-х років. Це форми, позбавлені складних приставних деталей або наближені до гончарних виробів. Крім цього, майстри інколи намагалися застосувати у розписі орнаменти, запозичені з народного мистецтва.

Примусова колективізація завдала значної шкоди гончарному промислу. В багатьох відомих сільських осередках спроби заснувати гончарні артілі зазнали невдачі. Різко скоротилася кількість кустарів-гончарів, бо всі працездатні селяни повинні були працювати в колгоспах. Дещо кращі умови праці мали окремі майстри, твори яких експонувалися на виставці народного мистецтва (1936 р.), або ті, що жили в містах (брати Яким та Яків Герасименки з Бубнівки, Іван Гончар з Крищенців, Карпо Білоокий зі Смотрича, Іван Симон із Хомутинця та ін.).

У повоєнні десятиріччя гончарство набуло певного пожвавлення. Нестача на ринку вжиткового посуду сприяла швидкому відновленню виробництва кераміки в Опішні, Василькові, Валках (Харківська обл.). Водночас виникли гончарні артілі у давніх осередках (Дибинці, Бар, Бунівка, Адамівка, Смотрич, Косів, Кути, Ужгород). Переважно дрібні, напівкустарні підприємства задовольняли своїми виробами навколишні села. Їхні миски, дзбанки, горнятка та інші речі зберігали місцеві художні традиції форми й декору, а також виявляли загальний регіональний характер гончарства Середнього Подніпров'я, Лівобережжя, Поділля, Прикарпаття і Закарпаття.

У цей період працювали визнані провідні майстри - Олександра Селюченко, Гаврило та Явдоха Пошивайли, Іван Білик, Василь Омеляненко (Опішня), брати Герасименки (Бубнівка), Олександра Пиріжок (Адамівка), Григорій і Павлина Цвілики (Косів), Михайло Волощук (Кути), Микола і Михайло Лемки (Хуст) та ін.

У повоєнний час розширився асортимент порцелянових і фаянсових виробів, водночас активізувалися пошуки нових форм посуду в напрямі простих, лаконічних обрисів та вжиткових конструкцій. До ручного розписування порцеляни залучалися талановиті народні майстри, вихідці з Петриківки: В. Павленко, Г. Павленко-Черниченко, М. Тимченко та ін.

У 60-х роках ще діяли численні осередки сірої кераміки: Городище Полтавської обл., Шатрище Сумської, Плахтянка Київської, Пастирське Черкаської, Залісці Тернопільської, Шпиколоси й Гавареччина Львівської, Коболчин Чернівецької обл. У цих осередках не створювали керамічних цехів (вважалося, що сіра й теракотова майоліка поступається мальованій), і до певної міри тут найдовше "законсервувалися" традиційні локальні форми. Однак з плином часу центри сірої кераміки, так само, як і теракотової, а в деяких місцевостях навіть розписної, поволі згасали. Наприкінці 80-х років їх залишилося менше половини, та й то працювали в них переважно один-два досвідчені майстри: Іван Бібік з Олешні Чернігівської обл., Яків Падалка з с. Віта Поштова Київської обл., Іван Сухий з Черкас, Григорій Гнатченко з с. Хомутці Житомирської обл., Феодосій Киричук і Степан Романюк з с. Залісці Тернопільської обл., Василь Бакусевич з с. Гавареччина Львівської обл., Іван Мазур і Василь Гончар з с. Коболчина Чернівецької обл. та ін.

Сьогодні традиційне гончарство в Україні зникає. Лише в найпотужніших колись осередках часом працює один-два старі майстри. Припинилася спадкоємність гончарних традицій молоді керамісти дуже рідко вдаються до відтворення чи осучаснення традиційних форм виробів. Тому виникає велика потреба підтримки та відродження традицій українського гончарства, які далеко не вичерпали себе як з мистецького, так і з практичного погляду.

Гончарство на Поліссі. Поліський край... Земля правічних легенд й архаїчних традицій... Саме тут, серед лісів та боліт, суворих кліматичних умов у невпинному тисячолітньому поступі виплекано самобутню культуру, яка засвідчила ту неповторну мить, коли людина усвідомила себе homo faber(ом) і почала творити ойкумену...

Виникнення, розвиток і побутування гончарства на Поліссі безпосередньо пов'язані з природно-кліматичними, геополітичними та історико-культурними особливостями цього регіону. Це - територія перебігу важливих етнокультурних процесів, внаслідок яких на цих теренах постали праукраїнські спільноти зі стриманою, але вишуканою у своїх стилістичних проявах культурою, глибинним світоглядним потенціалом. Усі ці фактори значною мірою сприяли виникненню та поширенню гончарного промислу, який і донині зберіг свої основні архаїчні елементи.

Стародавні східні слов'яни (прямі предки сьогоднішніх поліщуків) представлені в археології Полісся цілим рядом культур, зокрема, зарубинецько-корчуватівською культурою ІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е., яка була поширена на Подніпров'ї і Волині. У той період вже вибудовуються наземні житла з дерева та глини, а ліпний посуд чорного та світло-коричневого кольорів відзначається банкоподібністю форм і лощеним декором. У середині І тис. н.е. ця культура в симбіозі з черняхівською культурою впливає на формування корчацької культури, племена якої вважаються попередниками літописних древлян, котрі населяли Правобережне Полісся. Тут виготовляли ліпний посуд, характерний і для пам'яток племен Лівобережного Полісся - попередників літописних сіверян, що засвідчує дослідження поселення біля с. Харівки Буринського р-ну на Сумщині. Вважається, що цими культурами в першій половині І тис. н.е. завершується становлення гончарства, в якому для виготовлення посудин вже застосовується ручний гончарний круг.

Поряд з керамікою, яка за формами могла слугувати прототипом сучасного посуду поліщуків, існували обрядові посудини з витонченими вінцями, оздоблені символічними знаками. Попіл після кремації покійників праслов'яни зберігали, за свідченням Нестора-літописця, в глиняних урнах, які закопували в землю. А Ієгуда Гадасі з Тмутаракані у ХІІ ст.