Давньоруський період гончарства українського Полісся представлений горщиками видовженої форми із орнаментуванням у вигляді прямих, хвилястих і паралельних смуг, нанесених на стінки посудини гребінцем. Цікаві знахідки виявлено в Райківському городищі (VIII - ХІІ ст.) на Житомирщині. Така кераміка була притаманна і багатьом іншим поліським поселенням тієї доби. Інколи посуд мав покришки і тавро на денцях. Зокрема, на волинській кераміці з Коршева, що біля Луцька, зафіксовано літери Б, Д, Ж, Я.

Цікавим джерелом вивчення давньоруського гончарства Лівобережного Полісся є поселення Автуничі (Х - ХІІІ ст.) на півночі Чернігівщини. Близькість залягання глин до поверхні зумовила тут активний розвиток гончарного промислу. На цій території археологами знайдено кухонні горщики, мініатюрні сільнички, корчаги для зберігання зерна, сковорідки, кухлі, блюда, глечики, а також глиняну іграшку (брязкальця), пряслиця, тягарці, предмети культу: ритуальні маленькі горщики з отворами, глиняні амулети у вигляді змія, керамічні конуси та яйця. Тонкостінні, вишуканої форми горщики з черепком різного кольору (від світло-жовтого до сіро-чорного) орнаментовані прямими та хвилястими лініями. Трапляються і геометричні елементи, наприклад, квадрат з діагоналлю. А на денцях зустрічаються тавра: кола, квадрати, хрести, солярні мотиви, що слугували не лише знаками власності чи засобами лічби гончарів, а й магічними символами усієї спільноти.

Після запровадження ніжного гончарного круга в ХІІ - ХІІІ ст. форми посуду практично не змінюються, зберігаючи свої архаїчні риси. При цьому вироби стають тонкостінними, сіро-сталевого кольору (внаслідок випалу в безкисневому середовищі - тобто, коли гончарне горно повністю закривається від доступу в нього повітря) з рясною орнаментацією стінок посудин горизонтальними та вертикальними смугами, рисками, колами тощо.

За Київської Русі розвивається не лише гончарство, а й будівельна кераміка. Так, у ХІІ ст. на півдні Полісся виникають перші муровані палаци, храми та фортеці, зведені з плескатої цегли - "плінфи", із дахами, вкритими черепицею, та підлогою, викладеною полив'яною керамічною плиткою. У склепіння храмів вмуровують видовжені горщики ("голосники") для поліпшення акустики приміщень і полегшення ваги стін (Дмитрівська церква та Успенський собор у Володимирі-Волинському). З ХІІІ ст. у будівництві застосовується брускова цегла (замок Любарта в Луцьку, собор у Острозі, замки у Клевані та Олиці).

Протягом наступних двох століть із розвитком поліських міст розвивається виробництво орнаментованих кахлів, полив'яної черепиці та мальованого посуду. Найдавніші українські кахлі XIV ст., що мали циліндричну плоскодонну форму і переважно сірий колір (хоча зустрічаються і полив'яні), знайдено в Києві, Луцьку та Острозі. Середньовічні неполив'яні теракотові кахлі з іконографічними зображеннями вмуровано в браму Новгород-Сіверського монастиря. Зразком ренесансної композиції вважаються декоровані рослинним орнаментом кахлі з Коршева. І якщо в XV ст. кахлі є незмінним архітектурним атрибутом переважно культових будівель та панських осель, то згодом вони починають з'являються і в селянських хатах.

У післямонгольський період гончарний посуд нагадує формами яйцевидний, сферичний посуд часів Київської Русі та ранніх археологічних культур. Лише орнаментальна смуга з гравірованих горизонтальних рівних і хвилястих смуг, дещо звужується, зосереджуючись здебільшого у верхній частині виробу.

В ХVІ ст. з'являється кераміка природного кольору - з білим, рожевим і жовтим черепком, із нанесенням різьбленим кілочком відтисків зірок, решіток, кіл, зубців та інших декоративних елементів, символів та знаків. Прикладом посуду цього періоду та стилю є уламки горщика, знайденого в с. Жидичин біля Луцька.

У ХVІІ - ХVІІІ ст. розвиваються основні гончарські осередки України, де виготовляють мальований посуд, пічні кахлі, архітектурну кераміку тощо. У побуті міщан Полісся починають уживатися полив'яні поліхромні миски та полумиски з мистецькою бароковою орнаментикою. В цей час у сільській місцевості побутує традиційна сіра неполив'яна кераміка, яка відзначається не менш витонченою красою форм і майстерністю виконання (наприклад, посуд із с. Рокита.

Розвиток промислового виробництва, зокрема, поява фаянсових і порцелянових мануфактур у цьому регіоні призвели до поступового занепаду гончарства, адже керамічний посуд поступався за вжитковими якостями фабричному. Однак ще до початку ХХ ст. в окремих осередках (Троянові, Млачівці, Нових Петрівцях, Острозі, Межирічах, Кульчині) майстри-гончарі все ще виготовляли традиційні гончарні вироби: полив'яні фігурні посудини, мальовані миски та дзбанки, а на півдні регіону - ліпили іграшки та люльки.

Про поширення та розвиток на Поліссі гончарства свідчить статистика, згідно з якою 1910 року в 28 селах Волинської губернії налічувалося 1539 гончарів, більшість з яких проживали в Рівненському (151 чол.), Кременецькому (114 чол.) та Острозькому (101 чол.) повітах.

У першій третині ХХ ст. народна кераміка провідних осередків Полісся залишалася майже незмінною, зберігаючи свої традиційні регіональні особливості. Однак примусова колективізація завдала значної шкоди гончарному промислу поліщуків. У цей період різко скоротилася кількість кустарів-гончарів, яких більшовики насильно зганяли до колгоспів.

У повоєнні десятиріччя народне гончарство знову пожвавилося. Нестача на ринку вжиткового посуду сприяла швидкому відновленню виробництва кераміки, відродженню гончарної справи у давніх осередках. Переважно дрібні, напівкустарні підприємства задовольняли своїми виробами навколишні села.

За радянський період гончарство Полісся не зазнало таких значних трансформацій та змін, як в інших регіонах, скажімо, на Поділлі, Гуцульщині чи Полтавщині.

Характерною особливістю поліського гончарства другої половини ХХ ст. залишилося виготовлення переважно вжиткового