Відомий дослідник українського гончарства Юрій Лащук у кераміці українського Полісся вирізняє за сукупністю типологічних, технологічних і термінологічних ознак дві основні історико-культурні зони: східну (Житомирська обл. та північні райони Київщини) та західну (осередки північної частини Волинської та Рівненської областей), які умовно розмежовує річка Горинь. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. цінні матеріали щодо окремих регіонів України, в тому числі й Полісся, здійснили видатні українські етнографи та фольклористи Г.Булашев, Б.Грінченко, М.Драгоманов, П.Іванов, О.Малинка, І.Манжура, В.Милорадович, М.Номис, І.Огієнко, М.Сумцов, П.Чубинський, Хв.Вовк, М.Біляшівський, В.Щербаківський та інші. Однак ці праці дають лише часткові матеріали для аналізу гончарного промислу поліщуків. Серед сучасних дослідників поліської кераміки слід відзначити Ю.Лащука. Значний внесок у вивчення культурної спадщини Полісся, передусім районів, уражених радіацією, зроблено комплексними експедиціями Мінчорнобиля, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України та Інститутом народознавства НАН України.

Розглянемо коротко основні риси гончарних осередків Полісся. Для Житомирщини та північних районів Київщини (східна зона) притаманні такі особливості гончарних форм як конусоподібність нижньої частини мисок, горщиків, баньок; заокругленість верхньої частини мисок, неширокі вінця. Такий посуд виготовлено в традиціях кераміки зарубинецького типу і наступних археологічних культур І тис. н.е. Гончарством на Поліссі займалися переважно чоловіки і діти 10-12 років, інколи - жінки. Виготовляли в основному міцну чорнолощену кераміку широкого асортименту: горщики, глечики, гладущики, баньки, ринки, миски, покришки, макітри, маслобійки, підвазонники, люльки, іграшковий посуд, свистуни, керамічну скульптуру. Продавали свої вироби на ярмарках. У ХІХ ст. у Волинській та Київській губерніях був відомим ярмарок у Ходоркові - з його найбагатшим гончарним рядом. У Поліському краї збереглися технологічні, формотворчі, орнаментальні, композиційні та колористичні традиційні основи гончарства. Для орнаментики характерні архаїчні сакральні мотиви (хрести, антропоморфні елементи, архетип дерева життя, сонце, птахи тощо).

На Житомирщині донедавна існувало багато гончарних осередків (Городниця, Царівка, Болотниця, Гладковичі, Радомишль, Мала Горбашата, Юрівка), найвизначнішим з яких вважався Троянів. Тут наприкінці ХІХ ст. працювала сотня гончарів, виготовляючи горщики, гладишки, маснички, слоїки, бобошники, баньки, макітри, дзбанки, тикви, вазони, ринки, "курілники", "юзики", "солнички", "мисочки", "файчрчики", покришки, чарки, іграшки, скарбнички, комини, декоративні скульптурки птахів, тварин. Троянівські миски розписували червінькою, побілкою та зеленню (кольорові глини - ангоби), оздоблювали поліхромними підполив'яними розписами чи рельєфним декоруванням у вигляді "розеток", рясних спіралей, зірок, пелюсток, кіл на білому чи червоному тлі. До 1920-х років тут збереглося виготовлення керамічної іграшки та фігурного посуду. В 1930-му році в Троянові було засновано, як і в багатьох інших гончарних осередках України, артіль "Червоний керамік".

Відомим осередком Житомирщини є також Городниця Новоград-Волинського р-ну, де з місцевих якісних глин виготовляли гарний посуд, люльки. Тут також діяв фаянсовий завод.

У Царівці Коростишівського р-ну на поч. ХХ ст. налічувалося з півсотні гончарів, які славилися вишуканим посудом світлочервоного кольору, а також керамічними димарями. Донині тут гончарує кілька майстрів, простий і полив'яний посуд котрих відзначається традиційністю форм, високою технологічною якістю виготовлення та стриманістю орнаментування. Відомі царівчанські гончарі - Микола Хієнко, Дмитро та Іван Каченюки, Микола Токаренко (працює донині).

На Овруччині головними гончарними осередками до початку 1960-х років були села Болотниця (де гончарювали Левко та Степан Діхтярчуки, Федір Діхтярук, Ігнат Пащик, Микола Борисюк, Степан Пащук) і Млини (відомі виробами братів Павла і Миколи Рибчуків, Михайла Барановського). Посуд, а зрідка іграшку та свищики, виготовляли в селах, де була "добра глина": у В'язівці (гончар Іван Слєпченко), Норинську, Красилівці (майстер Влас Нарінчак), Словечному, Гошеві. Традиційні баньки, горщики, гладишки, риночки місцевих гончарів характеризувалися тонким, звучним черепком, добрим випалом, зеленавими відтінками поливи, виразною пластикою форм посуду, ритованим і лискованим орнаментуванням, переважно на вінцях. Сьогодні занепав гончарний промисел у колись відомих осередках Житомирського Полісся: Великій Фосні, Гладковичах, Словечному, Вільську, Ушомирі, Мирополі, Дзержинську та інших. Гончарство поліських районів Київщини за технологією, декором і асортиментом мало чим відрізняється від гончарства північно-східної Житомирщини. Основними осередками тут були Нові Петрівці (Вишгородський р-н), Плахтянка (Бородянський р-н), Луб'янка (Бородянський р-н), Прибірськ (Іванківський р-н), Млачівка (Поліський р-н). Нові Петрівці вважаються одним із найдавніших і найбільших осередків цього регіону. Окрім посуду, який виготовляється кількома гончарями донині, тут у Межигірському козацькому монастирі у ХVІІІ ст. виробляли пічну цеглу. Традиційній культурі Чорнобильщини (і зокрема гончарству), притаманне чи не найбільше збереження архаїчних

Чернігів віддавна вважається визначним гончарним осередком Лівобережної України. До XVII ст. тут зберігалися мистецькі традиції слов'янської кераміки, що засвідчують характерні форми горщиків, глечиків, макітер, мисок, ваз, корчаг з ритованим геометричним орнаментуванням.

У XVIII ст. у Новгород-Сіверському за участю майстрів Якова Пугача та Савки Кияна створено гончарну майстерню, де виготовлялия вишуканий посуд сферичної форми, покритий білою поливою. Тулиголовська майстерня є відомою білими глечиками, вазами, кухлями, блюдами, що нагадували фаянсові вироби. Традиції класицистичних розписів на великих мисках і дзбанках, вкритих білою емаллю, зберігалися в середовищі сільських гончарів до поч. ХХ ст.

Чернігівщина славилася і своїм кахлярством, що досягло свого найбільшого розквіту в XVIII ст. Саме звідси цей керамічний промисел поширився на Слобожанщину і Полтавщину. Рельєфні та мальовані кахлі з монохромною поливою виготовляли на