Контрольна робота з учбової дисципліни

«Культурологія»

Політика "радянської українізації", її суть, головні етапи і наслідки.

План.

1. Суть політики українізації, її причини та необхідність.

2. Політика українізації Центральної Ради та Гетьманату.

3. Головні етапи "радянської українізації".

4. Причини скасування та наслідки українізації.

Національна політика більшовиків завжди мала два неспів-падаючі виміри. Перший вимір визначався ставленням компартійно-радянського керівництва до місцевого населення, а другий –– відносинами між московським центром влади та його місцевим субцентром. Обидва виміри становили органічну єдність.

З одного боку, національна політика більшовиків враховувала і реалізовувала інтереси українського народу. З другого боку, вона була не більше, ніж знаряддям побудови в Україні комуністичного ладу методами "революції зверху". Безсумнівні здобутки в галузі національно-культурного будівництва не можна відділити від загального курсу державної партії, спрямованого на цілковите політичне та економічне поглинення України загальносоюзним центром влади.

В рамках періоду комуністичного будівництва, який розтягнувся на обидва міжвоєнних десятиліття, національна політика Москви не раз змінювалася залежно від конкретних обставин місця і часу. Разом з тим її головна мета залишалася однаковою: макси-мально полегшувати силову комунізацію найбільшої за людськими і матеріальними ресурсами національної республіки.

Вивчення політики Москви щодо України доцільно розпочати з аналізу більш широкої проблеми – сутності радянської держав-ності та її національного зрізу. Компартійно-радянський режим, який відомий під назвою "радянська влада", насправді був поєд-нанням конституційної влади рад і позаконституційної диктатури партійних комітетів. Отже, спочатку треба зупинитися на радах, які були використані більшовиками для встановлення їхньої диктатури.

Гострота соціально-класового протистояння, яка була завжди властива Російській імперії і тільки поглибилася після поразки революції 1905 – 1907 рр., у 1914 – 1917 рр. наклалася на деструк-тивний вплив світової війни. У революційних подіях 1917 р. цей вплив проявився у двох площинах: по-перше, в обуренні народних “низів” зубожінням, викликаним війною, та в їх небажанні воювати за імперіалістичні цілі “верхів”; по-друге, світова війна вперше організувала завжди розпорошені селянські маси у великі солдатські колективи і дала їм в руки зброю. Так з’явилися ради солдатських і робітничих депутатів – класові організації народних низів, які бачили смисл існування в ліквідації великих власників – поміщиків та буржуазії. З перших днів революції ради показали свою міць: самодержавний режим царя був зметений завдяки їх зусиллям за кілька днів.

Екстремізм рад загрожував країні громадянською війною, втратою обороноздатності армії, анархією і хаосом. В цій ситуації склався протиприродний союз ліберальної і революційної демократії. Скликання Установчих зборів було єдиним спільним знаменником в програмах політичних партій обох демократій. Протилежність всіх інших цілей паралізувала зусилля утвореного ними уряду щодо закладення основ державності, побудованої на засадах парламентаризму.

Ради були стихійним породженням революції і самі по собі не могли діяти координовано. Координація їх дій забезпечувалася тільки політичними партіями. Поки партії меншовиків та есерів контролювали ради, революційний процес розвивався за демо-кратичним сценарієм. З приїздом в Росію вождя більшовиків В.Леніна народився інший варіант розвитку подій.

В.Ленін характеризував становище, що склалося в Росії після повалення самодержавства, як “двовладдя”, тобто переплетення влади буржуазії (фактично же – коаліції ліберальної і революційної демократій) і революційних мас (рад робітничих і солдатських депутатів). Але тільки більшовики ставилися до рад як до майбутніх органів влади. Партії соціал-демократів (меншовиків) та есерів, які в перші місяці революції користувалися в радах визначальним впливом, розглядали їх як тимчасові громадські організації революційної доби.

У ”Квітневих тезах”, з якими В.Ленін приїхав з еміграції, пропонувалося побудувати не парламентську, а радянську республіку. Висуваючи гасло “Вся влада – радам!”, вождь більшовиків був переконаний, що більшовики витіснять з рад меншовиків та есерів, завоюють в них більшість і з їх допомогою встановлять в країні свою диктатуру. Ця переконаність ґрунтува-лася на тверезому розрахунку. Більшовики перетворили на власні гасла радянські вимоги – виведення країни з імперіалістичної війни, зрівняльний поділ поміщицької землі і реманенту між селянами, передачу заводів і фабрик робітничим колективам. Не дивно, що їх популярність зростала і в радах, і в масах.

Природу влади, яку вождь більшовиків бажав нав’язати суспільству, він визначав цілком відверто: “Така влада, - писав

енын у квітні 1917 р. – є диктатурою, тобто спирається не на закон, не на формальну волю більшості, а прямо, безпосередньо на насильство”1. Спираючись на ради, більшовики встановили таку диктатуру в листопаді 1917 р. З розгоном Установчих зборів у січні 1918 р. революція остаточно згасла. Зміцнившись при владі, більшовики з весни 1918 р. розпочали реалізацію своєї власної програми соціально-економічних перетворень, яка не мала нічого спільного з інтересами будь-яких суспільних верств, у тому числі й тих, хто підтримував ради. За масштабами і глибиною комуністичні перетворення ленінської партії не йшли у порівняння з будь-якими знаними людству революціями, але за формою і методами реалізації були типовою для Росії з петровських часів “реформою зверху”.

Після встановлення однопартійної диктатури більшовики оголосили контрреволюційними всі політичні сили і організації, які не влаштовували їх. Для боротьби з ними 20 грудня 1917 р. була утворена Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем.

Під жахливим пресінгом чекістів від рад залишилася одна оболонка. Робітничі і солдатські колективи позбулися можливості міняти своїх депутатів в радах: меншовика – на есера, есера – на більшовика, більшовика – на меншовика тощо. Дуже швидко услід за кадетами зійшли у небуття всі партії, крім більшовицької. Тепер колективи повинні були дисципліновано голосувати за тих кандидатів в депутати,