Відповідальною функцією партійних комітетів усіх рівнів до Центрального включно стало так зване “радянське будівництво”, тобто створення радянських органів влади з контрольованим складом депутатів. Безпосередньо на себе партія взяла обмежену кількість державних функцій. Левова пайка управлінської роботи покладалася на виконкоми рад. Виконавчим комітетом найвищого рівня став радянський уряд – Рада народних комісарів на чолі з В.Леніним.

Отже, радянську владу не слід вважати фальшивим фасадом, за яким приховувалася справжня влада – диктатура партії більшовиків. Ради справді стали всепроникною владою, але нерозривно зрощеною з організаційною структурою Комуністичної партії. Саме ради надавали РКП(б) статус державної партії. Під радянською владою слід розуміти диктатуру двоєдиної політичної системи “РКП(б) – ради”.

Ця влада базувалася не тільки на насиллі, але й на пропаганді: Безпосередня пов’язаність рад з населенням давала можливість піднімати мільйони людей на реалізацію завдань, які керівники партії вважали пріоритетними. Ради всіх рівнів, в яких працювали десятки і сотні тисяч депутатів, стали ефективним “передавальним пасом” від керівників державної партії до всього населення. Без організаційних та ідеологічних зв’язків з народними масами більшовики були б неспроможні перебудувати найглибші основи повсякденного життя у відповідності з настановами своєї партійної програми.

Владні повноваження в тандемі “РКП(б) - ради” були розме-жовані. VIII з’їзд РКП(б) у березні 1919 р. вказував: “Змішувати функції партійних колективів з функціями державних органів, якими є ради, ні в якому разі не слід. Таке змішування дало б згубні результати, особливо у військовій справі. Свої рішення партія повинна проводити через радянські органи, в рамках радянської конституції. Партія старається керувати діяльністю рад, але не заміняти їх”2.

Партійний апарат зберігав всю повноту політичної влади, але не брав на себе відповідальності за поточні справи. Радянський апарат позбавлявся політичного впливу, але наділявся повним обсягом владних повноважень. Можливі неузгодження між двома апаратами попереджувалися простим способом: відповідальні посади в радянських установах заміщувалися тільки членами державної партії. Кваліфікація, досвід і компетентність посадових осіб бралися до уваги в другу чергу.

Глибоке укорінення радянської влади в народній товщі мало свої переваги. В народі знаходилося багато самородків, які за інших політичних умов залишалися б незатребуваними. Та одночасно тандем “РКП(б) - ради” сприяв висуванню фахово і морально не підготовлених до виконання владних функцій керівників.

Характерною рисою двоєдиної політичної системи була концентрація влади на вищих щаблях ієрархічно будованого державного управління. Ленінське гасло про простих людей, покликаних через ради керувати державою, було популістським. У кожній управлінській ланці всім заправляли малокомпетентні, хоч самовпевнені люди з маузером, які керувалися не законами, а “революційною законністю”, тобто партійними інструкціями або власними уявленнями про добро і зло.

Узагальнюючу характеристику радянської влади в динаміці її розвитку дав один з керівників РКП(б) Г.Зінов’єв у виступі на Всеукраїнській партконференції в листопаді 1920 р. Він почав з переваг, які завжди висувалися пропагандистами на перший план: “Ради – це дуже цінна й найкраща форма управління, що веде до найширшого самоуправління, оскільки є свіжий приплив живих сил і, як висловився тов. Ленін, кожна куховарка зможе брати участь в управлінні державою”. Та після цих обов’язкових компліментів Зінов’єв із жалем відзначив: “Ради зморщилися, згорнулися, і на їх місце став один виконком, а потім – його верхівка – п’ятірка, місцями трійка або навіть один”3.

Такій хід подій був закономірним. Більшовицька партія являла собою, за визначенням В.Леніна, партію нового типу. В основу її побудови, так само як в основу побудову рад і всіх інших підконтрольних РКП(б) організацій, покладався принцип “демо-кратичного централізму”. Це сполучення слів протилежного значення означало абсолютне підпорядкування нижчих ланок вищим з тим, щоб забезпечити цілковитий контроль більш високих в партійній ієрархії керівників за тими, хто займав підпорядковане становище.

Більшовики були прибічниками унітарної держави. Вони підтримали державотворчі зусилля гноблених царизмом народів лише тоді, коли готувалися до захоплення влади. Висунуте влітку 1917 р. гасло про побудову колишньої імперії у вигляді федерації вільних народів було популістським і не відбивало дійсної позиції більшовиків у національному питанні. Здійснюючи в цей час внутрішнє районування своєї партії, більшовики утворювали власні регіональні організації без врахування етнічних кордонів. Зокрема, з липня 1917 р. в Україні почали функціонувати два обласних партійних об’єднання – Донецько-Криворізької області і Південно-Західного краю. Перше з них додатково включало більшовицькі організації Харківської губернії, а друге – Чернігівщини, Полтавщини і Херсонщини.

Двоєдиність радянської політичної системи не знайшла конституційного відображення. Перші радянські конституції регламентували діяльність рад, але жодним словом не згадували про існування державної партії. За цих умов симбіоз партійної диктатури з владою радянських органів давав більшовикам можливість будувати державу в будь-яких організаційних формах. Видимі конструкції влади не мали особливого значення, бо за ними ховалася диктатура жорстко централізованої партії. Ця особливість політичної системи була використана більшовиками для відновлення контролю над територіями колишньої імперії. Так виник феномен національної радянської державності. Після встановлення контролю над втраченими Росією національними окраїнами імперії в них можна було проголошувати цілком незалежні на папері радянські республіки. Головним полігоном у відпрацюванні такої технології побудови централізованої держави стала Україна.

Радянська державність національного характеру спочатку розглядалася як суто тактичний захід, розрахований тільки на період боротьби з Центральною Радою. Керівники радянської Росії вважали незручним посилати своїх червоногвардійців у військовий похід на Київ після широко оголошених заяв про право народів на самовизначення аж до відокремлення. У них ще не було під час приходу до