Суть справи полягала не у схематизмі українсько-російського договору від 28 грудня 1920 р. На початку 20-х рр. відбувався процес складання по радянській лінії єдиного управлінського апарату. Ним ставав центральний апарат РСФРР, який встанов-лював контроль над найбільш вагомими об’єктами у національних республіках. Але йому доводилося відвойовувати кожний окремо взятий об’єкт. Дисципліновано підпорядковуючись Москві по партійній лінії (у тому числі по рішеннях політбюро ЦК РКП(б) щодо перепідпорядкування об’єктів на своїй території російським відомствам), харківський центр міцно тримався за свою незалежність по радянській лінії. Декларативно-незалежний статус України за цих умов ставав не таким уже й декларативним. Україна кісткою в горлі стояла у всіх керівників московських відомств. Один епізод на ХІ з’їзді РКП(б) у квітні 1922 р. ілюструє це з усією переконливістю.

У Донбасі в 1921 р. стався конфлікт між компартійною і господарською гілками влади. Керівник Центрального правління кам’яновугільної промисловості Г.Пятаков, який не зробив партійної кар’єри в Україні при Раковському, не знайшов спільної мови із керівництвом Донецького губкому КП(б)У. ЦК КП(б)У в цій ситуації став на бік губкому, відправив Пятакова у розпорядження ЦК РКП(б) і віддав його посаду голові Української ради народного господарства В.Чубарю. Той виявився змушеним, суміщаючи обидві посади, постійно переїжджати з Харкова в Бахмут, де знаходилося ЦПКП, і навпаки.

Ленін, який високо цінував адміністративні здібності Пятакова, засудив свавільні дії “українських товаришів”. Він пам’ятав, як “товариші” скинули Пятакова у 1919 р. з посади голови уряду, після чого йому довелося посилати в Україну нову людину – Раковського. Виступаючи на ХІ з’їзді РКП(б) з політичним звітом ЦК РКП(б), вождь відійшов від завчасно підготовленого тексту і кинув кілька саркастичних фраз: “Україна – незалежна республіка, це дуже добре, але в партійному відношенні вона іноді бере – як би це ввічливіше висловитися? – обхід, і нам як-небудь доведеться до них добратися, тому що там сидить народ хитрий, і ЦК – не скажу, що обманює, але якось трохи відсувається від нас”48.

Ці фрази негайно використав М.Скрипник, коли він виступив в обговоренні звіту ЦК. Виправдуючи характеристику українських цекістів як “народу хитрого”, він зосередив критичну частину виступу на зміновіхівцях-емігрантах, які стали закликати один одного до співробітництва з радянською владою, оскільки тільки вона здатна відродити колишню державну велич Росії. Вістря критики спрямовувалося на погляди зміновіхівців у національному питанні. Тут російські емігранти своїх віх не змінювали, а відстоювали гасло білогвардійців про єдину й неділиму Росію. Проте Скрипник все-таки дав зрозуміти, що його хвилюють не публіцистичні виступи емігрантів, а великодержавницькі тенденції в роботі центральних відомств РСФРР на території УСРР. Він

зосередив увагу делегатів з’їзду на “самодіяльній” репліці Леніна, коли той зауважив, що Україна – це незалежна республіка. “Для мене має деяке показове значення, – говорив Скрипник, – мимохідь кинута заява тов. Леніна, що Україна, між іншим і на щастя, є самостійною державою. Товариші, це мимохідь кинуте зауваження розв’язує життєве питання”49.

М.Скрипник не випадково ухопився за необережну фразу Леніна. Напередодні з’їзду, 11 березня політбюро ЦК КП(б)У з ініціативи Х.Раковського прийняло резолюцію про необхідність конкретизувати взаємовідносини РСФРР та УСРР, а для цього створити спеціальну комісію з членів ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У, які були одночасно членами ЦК РКП(б)50. Однак члени ЦК РКП(б) від української республіканської партійної організації зустрілися на ХІ з’їзді РКП(б) з явним небажанням центрального керівництва підтверджувати незалежний статус України.

Після громадянської війни тандем “партія – ради” почав ставати більш консолідованим. Не зливаючись організаційно, компартійні і радянські органи влади все-таки зливалися на персональному рівні: кожну відповідальну посаду в радянському апараті посідав член РКП(б). З цього приводу В.Ленін у 1921 р. відзначив: “як правляча партія, ми не могли не зливати з “верхами” партійними “верхи” радянські, вони у нас злиті і будуть такими”51. До цього спостереження слід додати тільки одне: зливалися на персональному рівні не тільки “верхи”, але й “низи” управлінських ланок.

Еволюція компартійно-радянського режиму відбувалася й по лінії централізації влади, перш за все, в державній партії. Кандидатури на керівні посади у периферійних партійних органі-заціях спочатку “рекомендувалися” Центральним комітетом, а точніше – його апаратними відділами, а вже потім формально затверджувалися місцевою партійною організацією на ніби виборах її керівних органів. Це явище, назване “призначенством”, почало визначати кадрову політику в партії.

Така політика турбувала багатьох ветеранів більшовицької партії, які звикли демократично розв’язувати кадрові проблеми, хоч завжди визнавали необхідність додержання залізної дисцип-ліни. Найбільш голосно протестувала група “демократичного централізму”, яка оформилася в самостійну фракцію. Ці фракціонери відстоювали демократію в централізмі і централізм в демократії, не розуміючи того, що в житті такого поєднання не існує. Один з лідерів українських “децистів” Рафаїл (Р.Фарбман) виступив на Х з’їзді РКП(б) з вимогою розпочати демократизацію партійного життя. “Цілий ряд негативних явищ, - говорив він, - є результатом найжорстокішого централізму, перетвореного у бюрократизм. Призначенство стало системою, і призначувані товариші не відчували будь-якої відповідальності, не відчували себе зобов’язаними перед широкими масами. Вони були залежні тільки від вищого начальства”52.

На цьому з’їзді В.Ленін домігся ліквідації фракцій і угрупувань в партії, мотивуючи це необхідністю додержання