Тому Ленін радив розглянути можливість повернення на наступному з’їзді рад до проблем утворення СРСР з тим, щоб залишити союз тільки для двох відомств – військового і дипломатичного. В усіх інших сферах життя пропонувалося відновити самостійність республік60.

У січні 1923 р. ЦВК СРСР утворив конституційну комісію, яку очолив М.Калінін. Разом з ЦВК союзних республік вона почала працювати над розробкою фундаментальних положень державного устрою. Працюючи гласно, ця комісія була змушена тільки

повторювати все те, що вже напрацювала конституційна комісія, яка була призначена у жовтні 1922 р. пленумом ЦК РКП(б).

26 січня 1924 р. відкрився ІІ з’їзд рад СРСР. Він затвердив першу Конституцію СРСР. Новий текст Конституції УСРР був затверджений у травні 1925 р. на ІХ Всеукраїнському з’їзді рад.

Радянський Союз, як і Російська або Закавказька Федерації, мав вигляд федеративної держави. Однак у Конституції СРСР термін “федерація” згадувався лише в назвах союзних республік. Росії надавали федеративний вигляд національні республіки, області і округи, утворювані на територіях з неросійським в основному населенням. Але ці “суб’єкти федерації” були безпорадні перед всемогутнім центром і не мали не залежних від нього повноважень. Будь-яка диктатура несумісна з побудовою держави у вигляді федерації. Останню утворює тільки поділ влади між центром та її суб’єктами.

Після утворення СРСР керівники партії розпочали кампанію коренізації. У районах України з переважною більшістю українців ця кампанія набула вигляду українізації. Українізація – це полі-семантичний термін, зміст якого не завжди співпадав з формою.

Українська революція починалася з українізації. Створювані Центральною Радою державні установи повинні були користуватися українською мовою. Діти в школах мали вчитися рідною мовою. Солдати на фронті повинні були об’єднатися в українські військові підрозділи. Державність українського народу повинна була здобути національний характер. В короткочасну добу Української Народної Республіки жодної суперечності між формою і суттю українізації не існувало.

Однак імперію, що розпалася, вдалося “зібрати” більшовикам. Не останню роль у цьому успіхові ленінської партії відігравала пластична національна політика. Більшовики готові були йти на далекосяжні поступки пригнобленим націям у справі відродження їх мови і культури, навіть у становленні національної державності. Державність була головною вимогою пригноблених націй, але більшовики могли йти їм назустріч без всякої шкоди для своєї влади внаслідок взаємопов’язаності партійної диктатури з державністю в її радянській оболонці. Однак саме через те, що національна державність ставала примарною внаслідок збереження диктатури російської політичної партії, форма радянського різновиду українізації не могла співпасти з її змістом.

Висхідним пунктом радянської українізації може вважатися резолюція VIII Всеросійської партконференції, в якій містилася така вимога: “Члени РКП на території України повинні на ділі провадити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою”61.

Ця вимога була надзвичайно прогресивною у порівнянні з російською імперською дійсністю. Та у процитованих рядках йшлося тільки про одне: коренізацію влади, встановленої більшовиками в Україні після трьох збройних вторгнень. Звичайно, мова нерозривно пов’язана з національною культурою і становить її першооснову. Тому здійснювана з Кремля політика українізації не могла не сприяти подоланню русифікації України, зростанню національної самосвідомості народних мас, нарешті -державницьким устремлінням народу. Ці наслідки індустріалізації були небажаними для Кремля, в основі політики якого було поглиблення однорідності суспільства, у тому числі в національному відношенні. Але керівники державної партії розуміли, що неможливо контролювати Україну тільки за допомогою військової сили. Українці мали переконатися в тому, що радянська влада -це їхня власна влада. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були почути в установах, школах, закладах культури.

Зважаючи на небажані побічні наслідки курсу на укорінення влади, керівники КП(б)У довго не виявляли схильності до активних дій у напрямі українізації. Зрештою, їм довелося б починати українізацію з себе, тобто прикласти особисті зусилля для оволодіння українською мовою. За даними 1923 р., тільки 737 з 11 826 відповідальних працівників компартійно-державного апарату УСРР заявили, що знають її62.

Небажання відповідальних працівників зробити щось істотне у сфері українізації на початку 20-х рр. прослідковується за багатьма документами. Наприклад, у постанові лютневого (1922 р.) пленуму ЦК КП(б)У “Цілі і завдання українізації” проголошувалися “повна абсолютна рівноправність української і російської мов, рішуча боротьба проти всякої штучної українізації і русифікації і водночас усунення тих перешкод, які затримували б природний розвиток української культури або які відрізували б українському селянству доступ до ознайомлення з російською культурою”63. За цим набором слів відчувалося явне бажання прикинутися дурником. Ніби обидві мови займали в Україні однакове становище, і йшлося тільки про те, щоб зберегти паритет!

Проте не всі бажали прикидатися. Секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь зробив навіть спробу теоретично обгрунтувати відразу компартійно-радянської еліти до української мови і культури. Мовляв, російська мова і культура в Україні пов’язані з містом і “найпрогресивнішим” в суспільній структурі робітничим класом, а українська мова і культура – з селом і “відсталим” селянством. Звідси обов’язком членів КП(б)У, на думку Лебедя, було сприяння “природному процесу” перемоги російської мови і культури.

Теорію “боротьби двох культур” в КП(б)У не підтримали, тому що вона була відверто шовіністичною. Однак російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. В КП(б)У на кінець 1923 р. налічувалось 57 тис. членів і кандидатів партії, серед яких було 45 відсотків росіян, 33 – українців, 14 - євреїв64. За переписом 1923 р. питома вага українців в радянському апараті не