Документи, які підтверджують цю думку, зустрічаються не часто. З тим більшою увагою треба поставитися до тих, які уже увійшли в науковий оборот. Один з них – анонімний лист групи делегатів ХІІІ Всеукраїнського з’їзду рад, який був написаний 26 лютого 1931 р. і відклався в архіві ЦК КП(б)У.

В листі порушувалося питання про перспективи розвитку української державності, про необхідність надання Україні більших бюджетних повноважень. Висловлювалася незгода з централізацією управління промисловістю і з відсутністю міжнародної політики українського уряду після утворення СРСР. Звертаючись до президії з’їзду, дописувачі питали: “Чому уряд та партія не можуть рішуче поставити питання про те, щоб всім економічним життям УСРР керував наш уряд, партія і робітничий клас України, узгоджуючи свої плани з союзними органами?” Особливе незадоволення авторів листа викликала форма взаємовідносин українських партійних та радянських установ з всесоюзними: “Чому наш уряд пише: “прохати союзний уряд”? Суверенна республіка, коли їй що-небудь потрібно робити, не ходить на поклін”69.

На думку авторів, щоб наповнити національну політику партії справжнім змістом, “необхідно терміново взятися за висування керівних кадрів з місцевого населення. Українську радянську державність потрібно будувати, так як це будівництво лише розпочате, а у нас до цих пір говорять лише про мову та культуру, хоча, звичайно, і це елементи державності”. Автори вимагали “заповнити національну політику державницьким змістом у повному його обсязі”70.

Не піддаючи жодному сумніву необхідності модернізації СРСР за рахунок напруження зусиль всіх республік, автори висловлювали обурення тим, що результати надмірної експлуатації робітників і селян України не залишаються в ній: “Експлуатація велика, але в ім’я чого? Бідняцько-середняцьке селянство позбавляється останньої корівки, шматка сала, яйця, ходить обідраним, так само й робітники. І за всі ці біди, яких ніколи не було в історії, за все це будується російська промисловість. Тепер ми голодуємо. В ім’я чого? Скажете, соціалізму? Так. Та хіба він повинен будуватися лише в Росії? Чому ж туди відправляється все, що тільки є?71

Автори листа були переконані в необхідності репресивної політики і в потрібності такої репресивної сили, як ДПУ. Але їх обурювало те, що ця сила зовсім не підконтрольна українському урядові і формується не з українців: “в ДПУ переважна більшість апарату та особового складу була сформована з елементів, ні соціально, ні національно не пов’язаних з українською радянською дійсністю. Це у більшості своїй вихідці з сімей єврейських торговців і декласованого російського, випадкового для України елемента, який проліз туди різними шляхами. Чому там не звертають увагу на українізацію, навіть не вважають її за справжню політику партії та уряду, немов вони “держава в державі”? Ми вважаємо, що необхідно передивитися ці “кадри” та поповнити ряди ДПУ дійсно класово-витриманими, бездоганними робітниками, відданими справі революції, бідняками та середняками, створивши з них основне ядро. Необхідно забезпечити відповідне керівництво цим органом з боку українського уряду й партії”72.

Автори цього листа не були випадковими людьми в системі влади. Безумовно, кожний з них мав свою самостійну ділянку роботи і активно працював над розбудовою тоталітарного ладу, вважаючи його найвищим досягненням людства. Але вони не бажали задовольнитися підпорядкованою роллю, яка признача-лася кадрам українського походження володарями Кремля. Цей лист наочно ілюструє необгрунтованість певної ідеалізації націонал-комунізму, яка виникла в літературі української діаспори внаслідок його антиросійської спрямованості (в радянській літературі тема націонал-комунізму взагалі була забороненою).

Політика українізації не могла не зустрітися з двома підводними рифами: проблемами росіян в Україні і українців в Росії.

Вагому частку населення України становили громадяни неукраїнської національності, тобто національні меншини. Політика коренізації поширювалася й на них. У кожному випадку треба було встановлювати ареал компактного проживання національної меншини, формувати відповідний національний район, переводити діяльність установ та закладів освіти і культури на національну мову, засновувати відповідні газети і журнали. Логіка такої політики вимагала створення російських національних районів в місцях компактного проживання росіян. З іншого боку, незважаючи на конституційний популізм, Росія залишалася державоутворюючою республікою, і саме на неї спиралися “пролетарські інтернаціоналісти” Кремля.

Мовою міжнаціонального спілкування в Радянському Союзі залишалася російська. На відміну від всіх інших національностей, росіяни не відчували себе національною меншиною в будь-якій республіці. Їх дратувала дерусифікація, яка завжди була оборотною стороною українізації, полонізації, або болгаризації. Не мало значення те, що дерусифікація торкалася не росіян, а русифікованих українців, поляків або болгар. Багатьох росіян не влаштовував сам факт протидії природній або штучній асиміляції неросійських національностей. У листі до Л.Кагановича та інших членів політбюро ЦК КП(б)У, написаному у квітні 1926 р., принциповий і послідовний представник російської сторони Й.Сталін звинувачував наркома освіти УСРР О.Шумського якраз за його підтримку закликів негайної дерусифікації пролетаріату. Хоч мова йшла про русифікованих українських робітників, Сталіну здавалося, що такий заклик “в устах українського комуніста звучить більш ніж дивно”73.

Набуття українською мовою статусу фактичної державної мови в межах УСРР було найбільшим досягненням націонал-комуністів, які згуртувалися навколо М.Скрипника. Українізація не зачіпала інтересів російськомовного населення, але російська інтелігенція в Україні вперше відчула себе національною меншиною. Це було незвично, а для багатьох – й неприємно. Варто процитувати відомий лист М.Горького від 7 травня 1926 р. директору Держвидаву України О.Слісаренку з протестом проти скорочення тексту повісті “Мать” при її виданні українською мовою. Письменник-демократ без усяких хитрощів висловив те,