У січні 1933 р. Сталін надіслав в Україну з диктаторськими повноваженнями П.Постишева. Він був обраний на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У, тобто формально підпорядковувався генеральному секретарю ЦК С.Косіору. Проте навіть формально він стояв над Косіором, тому що зберігав за собою попередню посаду секретаря ЦК ВКП(б)

П.Постишев мав два завдання: по-перше навести порядок у колгоспах після здійсненої Молотовим і Кагановичем каральної реквізиції продовольчих запасів у “боржників” по хлібозаготівлях; по-друге, “втихомирити” українську інтелігенцію як потенційного носія сепаратизму. Він упорався з обома завданнями.

У липні 1933 р. покінчив життя самогубством зацькований Постишевим М.Скрипник. Після смерті колишнього наркома освіти було ліквідовано багато розпочатих ним справ в царині українізації. Вдягнутий замість френча (традиційна уніформа більшовицьких вождів) в українську вишиванку, Постишев провадив нещадну боротьбу проти “українського буржуазного націоналізму”. У концтабори потрапила більшість діячів українсь-кої культури, зокрема, багато представників нової генерації, переважно робітничо-селянського походження. Жертвами чекістів стали практично всі, хто брав участь в Українській революції 1917-1920 рр. За 1933 р. чекістами було заарештовано 124 463 громадянина України (проти 74 849 у 1932 р. і 30 322 у 1934 р.)80.

Після постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. з’явилися дві українізації – петлюрівська і більшовицька. Всі небажані наслідки українізації тепер можна було вносити на карб "петлюрівців".

Підбиваючи перші підсумки чистки партійних і радянських установ від прибічників М.Скрипника, П.Постишев на листопадо-вому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У заявив про утворення в КП(б)У націоналістичного ухилу, який почав “змикатися з інтервенціоністською агентурою на Україні в період боротьби за ліквідацію куркульства як класу”. Саме на цьому пленумі ЦК і ЦКК український націоналізм був уперше названий головною небезпекою в Україні81.

На XVII з‘їзді ВКП(б) у січні 1934 р. Й.Сталін підтвердив офіційну зміну в ставленні партії до проявів націоналізму. Суперечка про те, який ухил (до великодержавного чи місцевого націоналізму) становить головну небезпеку, оголошувалася несуттєвою. “Головну небезпеку, - підкреслював Сталін, -становить той ухил, проти якого перестали боротися і якому дали, таким чином, розростися до державної небезпеки”. Як приклад ситуації, де саме ухил до місцевого націоналізму став головною небезпекою, Сталін навів Україну82. Відтоді і до кінця існування СРСР головною небезпекою вважався “буржуазний націоналізм”.

Разом з тим Кремль старався показати, що національна політика партії не змінилася з часів ХІІ з’їзду РКП(б). На нараді з питань національної політики, яка відбулася 20 квітня 1933 р., новий український теоретик з національного питання М.Попов вказував: “Треба дати найрішучішу відсіч спробам і українських, і великодержавних шовіністів тлумачити рішучу боротьбу проти українського буржуазного націоналізму як ревізію національної політики партії”83. ХІІ з’їзд КП(б)У в січні 1934 р. прийняв рішення про перенесення столиці УСРР в Київ, “маючи на увазі необхідність наближення уряду України і центрального партійного і радянсь-кого апарату до найважливіших сільськогосподарських районів, якими є райони, розташовані на Правобережжі України, а також для дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації”84. У постанові Київ називався природним геогра-фічним центром України, а не її історичним центром. Для Кремля історія України починалася з 1917 р.

Проте чимало українських комуністів, які вважали себе відданими комуністичній ідеї і розуміли інтернаціоналізм як рівність націй, розчарувалися в національній політиці ВКП(б). Розгром “націоналістичного ухилу” М.Скрипника вони вважали поверненням до великодержавного шовінізму. П.Постишев наважився згадати на ХІІ з’їзді КП(б)У про анонімний лист 150 комуністів Харкова, автори якого так коментували перенесення столиці з Харкова у Київ: “Це – димова завіса, так само, як і відкриття пам’ятника Шевченкові, яким ви намагаєтесь прикрити розгром української культури. Ваш лозунг – “Україна – невід’ємна частина Радянського Союзу – щось дуже схожий на лозунг – “єдина неділима”85.

В єдиному досі дослідженні про національно-культурну політику Кремля щодо радянської України в 30-х рр. Г.Єфіменко стверджує, що при незмінному ставленні до процесів коренізації змінилося ставлення до ролі росіян, їх мови і культури у зміцненні радянської державності. Якщо націонал-комуністи вважали росіян за національну меншину в Україні (так само як українці були національною меншиною в Росії), то для керівників ЦК КП(б)У 1934-1937 рр. російський народ спочатку став немовби другою титульною нацією, а потім і старшим братом для всіх інших народів СРСР86.

У такій вразливій сфері, як міжнаціональні відносини, офіційних документів старалися не створювати. Їх заміняли передовиці газети “Правда”. Критика чи похвала цієї газети були чітким сигналом, своєрідним камертоном для багатотисячної армії пропагандистів і для всієї радянської преси. Аналізуючи правдинські передовиці, можна зробити висновок, зокрема, що з 1936 р. вже не допускалася критика російського народу – за будь-яких обставин, за будь-яких історичних періодів.

Редактор газети “Известия ВЦИК” М.Бухарін 21 січня 1936 р. надрукував статтю, присвячену пам’яті В.Леніна, в якій мав необережність назвати Росію країною, “де обломовщина була найбільш універсальною прикметою характеру”, а російський народ був “нацією Обломових”. Після цього Бухарін наразився на гостру відповідь газети “Правда”. “Народ, який підготував і здійснив під керівництвом більшовицької партії Жовтневу революцію, називати “нацією Обломових” може лише людина, що не розуміє того, що говорить” – зазначалося у редакційній статті “Правди” 30 січня 1936 р. Відповісти Бухарін не міг, хоч він пам’ятав не менш гострі, можливо й несправедливі, якщо їх