Співставлення заяв і дій більшовиків після приходу до влади, тобто в другій половині листопада – першій половині грудня 1917 р., дає можливість відділити пропагандистські декларації, які ніхто не збирався виконувати, від реальних дій, пов’язаних з ідеологічним обґрунтуванням вторгнення в Україну.

15(2) листопада Раднарком оголосив Декларацію народів Росії, яка складалася з чотирьох пунктів:

рівність і суверенність народів Росії;

право народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокремлення і утворення самостійної держави;

скасування всіх і всяких національних і національно-релігійних привілеїв та обмежень;

вільний розвиток національних меншостей і етнографічних груп, які населяють територію Росії4.

Для партії, що виросла і зміцніла на популізмі, ця декларація робила неможливим організацію вторгнень на територію сусідніх з радянською Росією держав, які утворилися після розпаду імперії. Такі вторгнення треба було ідеологічно обґрунтувати як “тріумфальну ходу Радянської влади”.

Ідею подав керівник Київського комітету РСДРП(б) Г.Пятаков. Під його впливом спільне засідання київських рад робітничих і солдатських депутатів з участю представників від більшовизованих військових частин, фабзавкомів та профспілок, яке 17 листопада розглянуло питання про крайову раду в Україні, вирішило, що такою владою має бути Центральна Рада, реорганізована на Всеукраїнському з’їзді рад. Незабаром висунуту ідею схвалили Катеринославська, Одеська і Полтавська більшовицькі організації5.

Поки Центральна Рада готувала вибори в Українські установчі збори на основі загального, рівного і пропорційного виборчого права з таємним голосуванням, більшовицькі партійні комітети взялися за підготовку з’їзду тих, і тільки тих рад робітничих і солдатських депутатів, які знаходилися під їхнім контролем, щоб проголосити в Україні радянську владу. Повторювалася технологія захоплення влади в Петрограді, коли більшовики узурпували у есеро-меншовицького ВЦВК, обраного І Всеросійським з’їздом рад, право скликання ІІ з’їзду рад, і визначили той склад його учасників, який їх задовольняв.

30 листопада у розмові по прямому дроту з наркомом у справах національностей Й.Сталіним представник обкому РСДРП(б) Південно-Західного краю С.Бакинський повідомив Раднарком про здійснювану обкомом підготовку обласного з’їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів з метою розв’язання питання про владу. Сталін схвалив ідею з’їзду, про яку дізнався від перебуваючого у Петрограді П’ятакова, і додав: “Взятися до скликання з’їзду повинні ви – кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін.”6

Ідентифікація більшовиків за місцем їх проживання свідчила, що Раднарком готовий був погодитись на заявлені Центральною Радою кордони України у складі дев’яти губерній. Як відомо, Тимчасовий уряд погоджувався вважати Україною тільки державу гетьмана Б.Хмельницького у складі трьох губерній Правобережжя, і двох губерній Лівобережжя (Полтавської і Чернігівської). Але якраз у Катеринославській, Харківській і Херсонській губерніях мережа рад була найбільш розвинутою. Без цих губерній не доводилося розраховувати на те, що Всеукраїнський з’їзд рад підтримає більшовицькі резолюції.

Сталін навіть в цій розмові з Бакинським висловлював обурення “анексіоністською” політикою Центральної Ради, яка встановила свій контроль над Катеринославською, Харківською і Херсонською губерніями та материковою Таврією7. Отже, точка зору більшовиків на кордони України була такою же, як у партій, що утворювали Тимчасовий уряд. Але прагматизм переміг, і без будь-яких офіційних заяв Раднарком визнав кордони майбутньої радянської України такими, якими їх бачила Центральна Рада.

Лібералізм у питанні про кордони свідчив про те, що більшовики не надавали особливого значення державотворенню по радянській лінії – для них ця лінія була другорядною. Інша річ будова носія диктатури – державної партії. Тут не могло бути й мови про створення окремих від більшовицької партії комуністичних організацій або навіть яких-небудь автономних частин, прямо не підпорядкованих залізному принципу “демократичного централізму”.

24 листопада 1917 р. обласний партійний комітет Південно-Західного краю проінформував ЦК РСДРП(б) про план скликання обласного з’їзду і запросив відповідних санкцій та директив. У відповідь Я.Свердлов підтримав пропозицію про створення в Україні єдиного партійного центру, але підкреслив, що скликання крайового з’їзду або конференції слід розглядати як звичайний обласний з’їзд. Ні за яких обставин, зазначив він, мова не може йти про створення поза РСДРП(б) “особливої партії української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала”8. Диктатура не могла роздвоюватися.

Конференція, яка працювала 16-18 грудня 1917 р. за участі Г.Зінов’єва, створила обласну організацію під назвою “РСДРП(б) – Соціал-демократія України”. На конференції більшовицьких організацій Донецько-Криворізької області, яка відбулася 18-19 грудня у Харкові, питання про утворення українського партійного центру не виникло.

В грудні 1917 р. ЦК РСДРП(б) дав розпорядження червоногвардійцям перейти у наступ проти військ Центральної Ради. 25(12) грудня у зайнятому червоногвардійцями Харкові було проголошено владу рад.

Створюючи паралельну Центральній Раді форму національної державності, більшовики залишили за нею стару назву – Українська Народна Республіка. Перший радянський уряд України вони назвали Народним секретаріатом, а не Раднаркомом, як у Петрограді. Схожість з назвою уряду ЦР (Генеральний секретаріат) теж була не випадковою. Не бажаючи лобового зіткнення з національно-визвольним рухом, більшовики прагнули довести українському суспільству, що національна державність зберігається, але не в “буржуазному”, а в робітничо-селянському вигляді. Перший радянський уряд назвали робітничо-селянським, хоч делегати від селян на “Всеукраїнському” з’їзді в Харкові були практично відсутні. До уряду увійшли в основному діячі більшовицької партії, які народилися або працювали в Україні.

Після утворення Харківського радянського центру Раднарком здобув можливість воювати з Центральною Радою