З утворенням харківського радянського центру були зроблені практичні кроки й до організації республіканського компартійного центру. У квітні 1918 р. на нараді в Таганрозі цього зробити не вдалося. М.Скрипник запропонував створити самостійну комуніс-тичну партію України, яка мала увійти в Комінтерн на рівних з РКП(б) правах. Але була прийнята тільки запропонована ним назва партійної організації, що виглядала як назва самостійної партії – Комуністична партія (більшовиків) України, КП(б)У. Фактично же КП(б)У була утворена на з’їзді в Москві у липні 1918 р. Московський з’їзд реалізував протилежну пропозицію, висловлену на Таганрозькій нараді Е.Квірінгом: утворити партію як обласну організацію РКП(б), з цілковитим підпорядкуванням Центральному комітету і з’їздам РКП(б). В резолюції І з’їзду КП(б)У ставилося завдання “боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки”9. Зацьковані українські делегати з’їзду навіть пропустили в конституційній назві радянської Росії ключове слово: федеративна.

Капітуляція Німеччини у листопаді 1918 р. зробила нечинним Брестський мирний договір, і ЦК РКП(б) негайно утворив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г.Пятаковим. Діючий з липня партійний центр був доповнений радянським, хоч сама радянська Україна ще не існувала. Причини такого поспіху вичерпно пояснюються у листі В.Леніна головкому І.Вацетісу від 29 листопада 1918 р.:

“З просуванням наших військ на захід і на Україну утворюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів”10.

На відміну від білогвардійців, більшовики розуміли безперс-пективність силового розв’язання проблем, пов’язаних з національно-визвольним рухом пригноблених народів колишньої імперії. Вони не бажали виглядати окупантами. Якщо білогвардійці прагнули відновити дореволюційний губернський поділ, то більшовики висловлювали готовність декларувати навіть незалежність нових держав. Але ці держави повинні були стати радянськими. Росія брала на себе турботу створювати такі держави, посилаючи у відповідні регіони свої війська і загони чекістів. В.Ленін в даному разі просто використовував особливос-ті створеного ним політичного устрою, які давали змогу будувати унітарну централізовану державу під виглядом сукупності незалежних республік. Білогвардійські генерали були позбавлені такої можливості.

І все-таки для радянської влади така політика становила певний ризик. Незважаючи на партійну диктатуру, яка сталевими обручами скріплювала в єдине ціле “незалежні” республіки, влада радянських органів була такою же реальною, як більшовицька диктатура. Саме реальність влади і створювала у населення національних окраїн колишньої імперії ілюзію власної державності.

Вожді більшовиків не приховували тимчасовості подібної національної політики. У березні 1919 р. VIII з’їзд РКП(б) прийняв нову партійну програму, в якій проголошувалося: “Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія виставляє федеративне об’єднання держав, організованих за радянським типом”11. Державність у національних республіках будувалася з однією перспективою: щоб зникнути. Вважалося, хоч не оголошувалося, що вона потрібна тільки на період, поки триває війна. Після війни про це заговорили вголос.

У першій половині 1919 р. Україна, за винятком невеликої території на Правобережжі, знову перейшла під контроль радянської Росії. 6 січня Тимчасовий робітничо-селянський уряд відмовився від визнаної більшовиками назви держави -Українська Народна Республіка. Необхідність у маскуванні відпала, і нова назва встановлювалася за аналогією з радянською Росією - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Радянська державність уперше стала функціонувати безпосередньо

в Україні обома своїми гілками – компартійним і радянським центрами.

9 січня 1919 р. уряд було перетворено на постійний. В.Затонський запропонував знову назвати його Народним секретаріатом12. Але в цьому більше не було потреби, і відділи уряду назвали за російським взірцем – народними комісаріатами, а сам уряд – Радою народних комісарів.

Радянська влада створювалася в Україні “з голови”. 13 лютого уряд затвердив такі норми представництва на ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад: кожна сільська волость мала право надіслати лише одного делегата (населення волостей становило від 10 до 12 тис. осіб). По містах і фабрично-заводських містечках на з’їзд надсилали одного делегата від 10 тис. осіб. Полк або окрема частина Червоної армії надсилала теж одного делегата (менше тисячі осіб)13. За Конституцією РСФРР робітники мали п’ятикратну перевагу над селянами у нормах представництва. А в Україні вони несподівано опинилися разом з селянами в однаково безправному становищі порівняно з червоноармійцями. Українські робітники і селяни були місцеві, а червоноармійці – в основному прийшлі, тобто вони жодною мірою не пов’язувалися з національно-визвольним рухом.

Характер виборчої кампанії, яка завершилася скликанням ІІІ Всеукраїнського з’їзду рад, відбито в листі одного з активних діячів партії українських лівих есерів М.Полоза, адресованому Й.Сталіну: “Вирішено створити “комуністичний” з’їзд рад, який, очевидно, повинен вотирувати злиття з Росією. Надсилаються накази місцевим органам влади про те, що на з’їзд треба обирати тільки комуністів. З’їзди проводять в атмосфері воєнного терору. Вибори на з’їздах проводяться за мажоритарною системою, тобто штучним створенням більшості в декілька голосів значна меншість позбавляється всякого представництва, хоча ця меншість стоїть цілковито на радянській платформі… В результаті вашої партійної диктатури, здійснюваної за майже повної відсутності у вас на Україні підготовлених партійних працівників, знайомих з місцевими умовами, дискредитується ідея