У листі висловлювалися побоювання, що після остаточного відновлення радянської влади відбудеться злиття України з Росією. Ці побоювання поділялися всією українською інтелігенцією і були небезпідставними. Під час повторного завоювання України Раднарком РСФРР почав розбудовувати власні структури у “самостійній” республіці. Це ставило під знак запитання доціль-ність існування уряду УСРР.

Дії центральних відомств радянської Росії на території України не були самодіяльністю. Про це свідчить постанова політбюро ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 р., під якою стоять підписи В.Леніна, Й.Сталіна і М.Крестінського: “Если в виде уступки самостийным тенденциям является политически неизбежным оставление на ближайшее время в дружественных советских республиках самостоятельных комиссариатов военных и морских дел и путей сообщения, а также органов снабжения, то необходима строжайшая директива соответственным органам управления в том смысле, чтобы эти самостоятельные комисса-риаты работали исключительно и в строжайшем согласии с директивами, даваемыми из соответственных комиссариатов РСФСР, так как только таким путем может быть достигнуто необходимое единство, быстрота и точность исполнения всех распоряжений и действий”15.

Слово “самостійність” давно увійшло в російську мову і завжди використовувалося з негативним відтінком для означення небезпечних і анархічних настроїв або дій. Зміст однієї з перших постанов політбюро ЦК (воно було утворене 25 березня 1919 р.) підтверджує, що керівництво РКП(б) розглядало незалежність України та інших національних республік як тимчасове явище.

Згадувану у постанові “найсуворішу директиву відповідним органам управління” треба було реалізувати у вигляді рішення радянських органів влади. ЦК РКП(б) звернувся з відповідним дорученням до партійного центру УСРР. У протоколі політбюро ЦК РКП(б) від 23 квітня 1919 р. це доручення формулювалося таким чином: “Запропонувати ЦК КПУ поставити на своє обговорення питання про те, за яких умов, коли і в якій формі може бути проведене злиття України з радянською Росією”16.

27 травня пленум ЦК КП(б)У розглянув питання про воєнно-економічний союз і ухвалив об’єднати військове командування і раднаргоспи (фактично вже об’єднані), залізниці, фінанси і управління працею. Наступного дня політбюро ЦК РКП(б) заслухало питання: “Про воєнно-економічний союз з Україною”. Було вирішено провести через ЦВК постанову про об’єднання вказаних сфер управління і затвердити як директиву для ЦК КП(б)У, що наркоми РСФРР ставали союзними наркомами, а наркоми України – їхніми обласними уповноваженими17.

1 червня 1919 р. ВЦВК видав декрет, який увійшов в історію під неточною назвою декрету про “воєнно-політичний союз” України і Росії. Керівництво п’ятьма галузями зосереджувалося в московських колегіях. 14 червня ЦВК рад України підтвердив чинність декрету в республіці і запропонував урядовим установам негайно здійснити його. Назва посади “нарком УСРР” залишалася за головами усіх об’єднаних відомств, крім військового, але відповідні наркоми вважалися лише уповноваженими наркомів Росії. Скасування ключових наркоматів зруйнувало б фасад державності, будованої в УСРР.

Тим часом у вищому російському керівництві уже визрівала думка: навіщо прикидатися, коли національно-визвольний рух в Україні пішов на спад? У бесіді з кореспондентом газети “Правда”, опублікованій 24 травня 1919 р., Л.Каменєв вказав, що не можна обмежуватися об’єднанням основних галузей. “Взагалі треба злити Україну з Росією” – заявив він.

Влітку 1919 р. радянська Україна загинула під ударами антирадянських селянських повстань і заворушень у переважно селянській Червоній армії, підкріплених денікінським наступом. Якраз тоді ВЦВК створив комісію на чолі з Л.Каменєвим, перед якою було поставлене завдання опрацювати рекомендації щодо “постійних і тимчасових форм об’єднання РСФРР та інших радянських республік”18. Формулювання завдання не виправдало сподівань тих у більшовицькому керівництві, хто вважав необхідним повернутися до дореволюційного адміністративно-територіального поділу: тільки губернії, жодних республік! Йшлося тепер про те, щоб перетворити незалежні національні республіки на автономні республіки Російської Федерації. Та голова уряду фактично вже не існуючої УСРР Х.Раковський відкинув висловлену Каменєвим пропозицію автономізувати республіки. В ситуації, коли становище на фронтах постійно погіршувалося, комісія Каменєва припинила існування.

Поразка білогвардійських армій восени 1919 р. знову дозволила Москві поширювати радянську владу на територію України. Більшовики могли пропонувати її населенню радянську державність, причому на перших порах – без зайвого контролю і втручання з боку Кремля. Одночасно червона Росія була гарантом найбільш радикального для селян способу розв’язання аграрного питання – “чорного переділу”. Антирадянські повстання, які спалахнули в Україні, коли радянська влада зробила спробу передати значну частину поміщицьких земель у розпорядження радгоспів і почала агітувати селян утворювати комуни, навчили Леніна тому, що з реалізацією програми РКП(б) 1919 р. не слід поспішати. Коли після поразки на підступах до Москви денікінські армії почали стрімко відступати, і збройні сили червоної Росії в третій раз опинилися на території України, найбільш далекоглядні керівники РКП(б) були настроєні проводити досить ліберальну політику в національному і в аграрно-селянському питанні.

Зберігаючи неофіційний статус вождя більшовиків України, Х.Раковський звернувся 19 листопада 1919 р. до В.Леніна з документом під назвою “Тези з українського питання”. У ньому йшлося про необхідність дальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, але при об’єднанні в єдиному московському центрі управління обороною і “командними висотами” економіки на засадах декрету ВЦВК від 1 червня 1919 р.19

Дальший хід подій відтворюється за книгою “В.И.Ленин. Неизвестные документы. 1891-1922”, опублікованою в 1999 р. Російським державним архівом соціально-політичної історії.

Пропозицію Раковського побудувати взаємовідносини між Україною і Росією на основі декрету ВЦВК від 1 червня 1919 р. Ленін підтримав умовно. Тоді він ще не мав інформації про те, чи зберігся в українському суспільстві потенціал національно-визвольної боротьби. Другий пункт тез Раковського,