“Временный блок с “боротьбистами” для образования прави-тельства и до съезда советов, при одновременном приступе к пропаганде полного слияния с РСФСР.

Пока – самостоятельная УССР в тесной федерации с РСФСР, на основе І.VI.1919”.

Обговорення цього документу відбулося 21 листопада 1919 р. Його результати можна бачити за правками Леніна в двох абзацах наведеного уривку. Слово “правительство” в першому абзаці було закреслене і замість нього вжито більш точний термін: центр. На полях проти обох абзаців було вписане цікаве слово: “флером” (серпанком). Це означало, що пропаганда повного злиття не мала бути лобовою. Другий абзац був повністю закреслений, а проти нього на полях формулювалася принципово інша думка: “Самі укр. роб. і селяни вирішать свою долю”20.

Політбюро взяло за основу постанови ленінський документ, а щодо дискусійного і надзвичайно важливого пункту 2 (було

очевидно, що він торкався не тільки України, але й усіх інших завойованих Росією національних регіонів колишньої імперії) прийняло таке рішення: “П. 2-й - принять с указанием, что до созыва украинского съезда советов Украина и Россия федерируются на основе резолюции ВЦИК и постановления Политбюро от 1.VI. - 19 г. и что в то же время партийным путем ведется осторожная подготовка планов слияния Украины и России”21.

Отже, на весь період нового “радянського будівництва” в Україні, тобто відновлення зруйнованих денікінською окупацією управлінських структур пропонувалася обережна політика: жодних новацій.

Тим часом відбувалася “обережна” пропаганда злиття України з Росією, яка, судячи по всьому, розчарувала своїми результатами її прихильників. Зміст двох ключових статей Леніна на цю тему, написаних з інтервалом у два тижні, свідчить про зміну акцентів на користь відмови від злиття.

16 грудня 1919 р. Ленін написав для журналу “Коммунис-тический интернационал” статтю, в якій були такі слова: “Нас анітрохи не може здивувати - і не повинна лякати навіть - така перспектива, що українські робітники й селяни перепробують різні системи і протягом, скажімо, кількох років випробують на практиці і злиття з РСФРР, і відділення від неї в окрему самостійну УСРР, і різні форми їх тісного союзу, і т.д.”22

Нібито ця сама думка була викладена у “Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним”, написаному 29 грудня 1919 р. Пропагандистські відділи компартійних комітетів поширили лист серед населення республіки у величезній кількості примірників. Основна думка попередньої статті повторювалася: “Само собою є очевидним і цілком загальновизнаним, що тільки самі українські робітники і селяни на своєму Всеукраїнському з’їзді Рад можуть вирішити і вирішать питання про те, чи зливати Україну з Росією, чи лишати Україну самостійною і незалежною республікою і в останньому разі який саме федеративний зв’язок установити між цією республікою і Росією”23.

Однак в цій статті, написаній лише через два тижні після попередньої, не тільки перелічувалися можливі варіанти взаємовідносин, починаючи від злиття на першому місці, але й давалися певні запевнення з боку керівників Росії на той випадок, якщо Україна обере не злиття, а щось інше. Віддаючи нібито долю українського народу в його власні руки, Ленін у цій агітці підкреслював: “Ми хочемо добровільного союзу націй, такого союзу, який не допускав би ніякого насильства однієї нації над одною, - такого союзу, який ґрунтувався б на цілковитому довір’ї, на ясному усвідомленні братерської єдності, на цілком добровільній згоді”24.

Нарешті, Ленін насмілився тут дати певні векселі українцям з боку “великої нації”. Він заявив, що великоросійські комуністи “повинні бути поступливими при незгодах з українськими комуніс-тами – більшовиками і боротьбистами, якщо незгоди стосуються державної незалежності України, форм її союзу з Росією, взагалі національного питання”25.

Декларативність і демагогічність ленінської постановки питання про взаємовідносини України і Росії була цілком очевидною. У робітників і селян, в руки яких вождь більшовиків нібито віддавав розв’язання доленосного питання про державний устрій України, насправді не існувало жодного вибору. Національна державність, яку вони могли обрати замість поглинення Росією, була радянською. А радянська державність в національному або безнаціональному варіанті була однаковою. Двоголова гідра “РКП(б) – ради” завжди поверталася до населення будь-якої національності лише однією своєю головою, та й то вибори в ради ніколи не були вільними, а залежали цілком від компартійних комітетів. На другу голову радянської влади не впливали навіть рядові члени державної партії, завжди зкуті по руках і ногах залізним принципом “демократичного централізму”. Нічим не обмежена диктаторська влада належала Центральному комітету РКП(б), передусім – півдесятку членів політбюро ЦК на чолі з вождем.

Пропонуючи різні варіанти співіснування України і Росії в компартійно-радянській системі влади, В.Ленін звертався не до робітників і селян, тому що всі організаційні структури, починаючи від монопольно існуючої партії, рад або профспілок, були під його контролем. Ленін міг звертатися тільки до тих політичних сил, які продовжували існувати в Україні в рамках легальних організаційних структур (з нелегальними мали справу чекісти). Національно-визвольна боротьба в Україні пішла на спад, тому що на комуністичну платформу стала більша частина російських і українських есерів (борбисти і боротьбисти), а також єврейських соціалістів. Ті з партій, які у свій час створили Центральну Раду, а потім обрали антикомуністичну платформу, позбулися масової народної підтримки, тому що не змогли скласти конкуренції більшовикам в реалізації радянської соціально-економічної програми.

Отже, Ленін звертався передусім до тих політичних сил, у співробітництві з якими центральний російський уряд починав радянізацію України