Всією своєю попередньою політичною діяльністю уродженець України Г.Пятаков доказав, що він є представником центру. А.Бубнов теж був професійним революціонером, але спеціалізувався на військовій, а не політичній діяльності. В Україну доля закинула його випадково. Отже, обидва вони зовсім не співчували українській справі. Але вони перебували в Україні і бажали працювати ефективно. Саме тому вони обурювалися фактичним саботажем українського владного центру, представниками якого були, з боку відповідальних працівників апарату ЦК РКП(б).

Проте побоювання Пятакова і Бубнова виявилися неслушними. У середині лютого політбюро ЦК РКП(б) розглянуло телеграму Х.Раковського з пропозиціями перейменувати Всеукрревком в Раднарком УСРР і відновити президію ВУЦВК. Обидві пропозиції були прийняті. Проте політбюро ЦК дозволило відновити президію ВУЦВК у складі не більше трьох осіб, включаючи голову - Г.Петровського, з тим, щоб вона не створювала свого апарату і обмежилася тільки представницькими функціями. Х.Раковський, який зберіг за собою головування в Раднаркомі, тобто становище керівника регіонального компартійно-радянського центру, бажав відновити реальні повноваження президії ВУЦВК і Г.Петровського як “всеукраїнського старости”. Тому він звернувся у політбюро ЦК РКП(б) повторно. Реакція виявилася негативною, як і раніше. До виборчої кампанії, яка передувала призначеному на травень 1920 р. IV Всеукраїнському з’їзду рад, допускалися боротьбисти і борбисти. Це означало, що склад ВУЦВК і його президії мав стати багатопартійним. Допускати представників іншої партії до реальної влади в Україні ЦК РКП(б) не бажав29.

В.Ленін задумав знищити паралельні КП(б)У комуністичні партії есерівського походження оригінальним способом: вистав-ленням спільних списків на виборах в ради з одночасною самоліквідацією партій і входженням їх членів до КП(б)У на індивідуальній основі. Керівній верхівці боротьбистів були запропоновані високі посади в компартійно-радянському апараті. Х.Раковський майстерно здійснив цю операцію. Членами КП(б)У стали близько чверті всіх боротьбистів. У березні 1920 р. ЦК УКП(б) прийняв рішення про самоліквідацію партії. У червні КП(б)У поглинула нечисленну партію борбистів.

Здавалося б, жодна небезпека не могла загрожувати Кремлю з боку КП(б)У - відгалуження державної партії в межах України. Однак сталося так, що після розгрому т.зв. групи “демократичного централізму”, яка протестувала проти бюрократизації партії і курсу на мілітаризацію праці, її лідерів заслали переважно на територію України, де відчувалася гостра нестача партійних кадрів. Хоч Т.Сапронов, Я.Дробніс, Р.Фарбман (Рафаїл) та інші “децисти” були далекі від специфічно українських справ, навколо них почала кристалізуватися опозиція з явно національним ухилом. Раптом сталася унікальна в майже віковій історії КПРС подія: у березні 1920 р. делегати IV Всеукраїнської конференції

під час виборів нового складу Центрального комітету забалотували список ЦК РКП(б) на чолі з Х.Раковським.

Але КП(б)У була не партією, а частиною РКП(б) із статутними правами губернської організації. Політбюро ЦК РКП(б) розпустило новообраний ЦК КП(б)У і призначило замість нього тимчасове бюро ЦК на чолі з С.Косіором. За чотири місяці (до серпня 1920 р. включно) в Україну прибуло 958 відповідальних працівників з Росії30. Разом з місцевими працівниками яким довіряли, вони “прочистили” весь склад КП(б)У і відмовили у перереєстрації понад третині її членів.

Наприкінці травня 1920 р., тобто після втрати Києва, в Україну приїхав на кілька місяців Ф.Дзержинський для виконання обов’язків начальника тилу Південно-Західного фронту. Під час “оздоровлення” тилу він звернув особливу увагу на боротьбистів, які ухилилися від вступу до КП(б)У. Одночасно в ході чистки КП(б)У, яка здійснювалася тимчасовим бюро ЦК, республіканська партійна організація звільнялася передусім від колишніх боротьбистів. Ось свідчення з виступу М.Скрипника у квітні 1923 р. на ХІІ з’їзді РКП(б): “На Україні ми завоювали Українську комуністичну партію боротьбистів, що влилася до нас в складі понад 4 тисячі членів, і її треба було перетворити, зробити її членів нашими членами в повному розумінні цього слова. А чи зробили ми це? Ні. Скільки тепер у нас усього боротьбистів? Зараз на Україні маємо лише 118 боротьбистів, а решта? Якась частина переїхала до Росії, а решта - почасти самі вийшли, а більшу частину викинули з партії тоді, як чистили, з мотивів, що вони заховали націоналістичні забобони”31.

Резолюція VIII Всеукраїнської конференції РКП(б) “Про Радянську владу на Україні” окреслювала лише юридично незалежний статус УСРР. Проблема полягала в тому, що вона не вплинула на поведінку центральних компартійних і радянських відомств. Вони не сприймали Україну як цілісність і бажали діяти в ній так, як в будь-якій російській губернії. Щоб відстояти своє право на життя, харківському владному центру треба було добиватися визначення конкретних форм взаємовідносин між Україною і Росією.

Проблема взаємовідносин обговорювалася на кількох засі-даннях політбюро ЦК РКП(б) за участю членів ЦК КП(б)У у січні 1920 р.32 Розроблений документ було визнано доцільним представити як тези ЦК КП(б)У до IV Всеукраїнської парткон-ференції, після чого вони з’явилися в центральному органі ЦК КП(б)У газеті “Комуніст” (від 21 лютого 1920 р.). У березні парт-конференція прийняла їх без будь-яких змін як власну резолюцію “Державні відносини Радянської України і Радянської Росії”.

Документ був переповнений гучними фразами про класову солідарність трудящих України і Росії, але в ньому не знайшлося місця, щоб підтвердити незалежність УСРР. Навпаки, стверджу-валося, що міжнародна і внутрішня контрреволюція здатна легко справитися з Україною та усіма іншими радянськими республіками, крім Росії, “которые, вследствие органиченности своей территории и своего населения и вследствие отсутствия достаточно организованного военно-гражданского аппарата и накопленного политического опыта, не могут противопоставить ей соответст-вующий отпор”33. Підкреслюючи, що тісний союз