Багатослівну аргументацію політбюро ЦК РКП(б), підказану IV-ій конференції КП(б)У, важко назвати переконливою. Одна з найбільших в Європі за територією та населенням держава розглядалася як нездатна до самостійного існування! Проте в резолюції був й позитивний бік. Україна розглядалася в рамках воєнно-політичного союзу радянських республік, а поняття союзу завжди передбачає наявність двох або кількох сторін. Питання про злиття УСРР і РСФРР вже не стояло. Якщо раніше доцільність союзу обґрунтовувалася необхідністю об'єднання сил проти спільного ворога, то тепер наголос робився на корисності спільних зусиль у відбудові народного господарства, на спільній історичній долі України та Росії.

Постанова IV Всеукраїнського з’їзду рад “Про державні відносини між УСРР і РСФРР” була прийнята 20 травня 1920 р., тобто вже після початку радянсько-польської війни. На відміну від партійної резолюції, вона була короткою і неохайно складеною. З одного боку, з’їзд заявляв: “УСРР, зберігаючи свою самостійну державну Конституцію, є членом Всеросійської Соціалістичної Радянської Федеративної Республіки”. З другого боку, повідомлялося про те, що “IV Всеукраїнський з’їзд Рад з певністю чекає наближення того часу, коли до Федерації Радянських Республік Росії і України приєднаються нові союзники і утворять Велику Міжнародну Республіку Рад”35.

Тут, на відміну від партійної резолюції, статус УСРР як самостійної держави з власною Конституцією не був забутий. Разом з тим проголошувалося, що Україна є членом більш широкого державного утворення, якого насправді ще не існувало. Воно називалося двічі, але по-різному, причому друга назва ігнорувала існування інших, крім України та Росії, радянських республік. Нарешті, у зв’язку з очікуваним розгромом “панської” Польщі і перспективою виходу переможної Червоної армії на широкий європейський простір прогнозувалося утворення “Великої Міжнародної Республіки Рад”.

Ще одна істотна різниця між партійною і радянською резолюціями спостерігалася у питанні про ставлення до загрози інтервенції сил “міжнародного імперіалізму”. В партійній резолюції неможливість самостійного існування радянських республік, за винятком Росії, обґрунтовувалася загрозою інтервенції. В радянській резолюції міжнародне становище республік характе-ризувалося в мажорних тонах і навіть пропонувалася назва для майбутньої радянської федерації європейських країн.

Незважаючи на багатократну перевагу у людських ресурсах, радянська держава без назви у 1920 р. не спромоглася здобути Варшаву і здійснити вторгнення в Європу через Польщу. Наприкінці цього року бої між регулярними військами на території радянських республік припинилися. Виникла необхідність ще раз повернутися до проблеми їх взаємовідносин.

9 грудня ЦК РКП(б) затвердив “Політичні директиви Цент-ральному комітету КП(б)У”. Президії ВЦВК (М.Калінін) і наркомату закордонних справ РСФРР (Г.Чичерін) разом з партійним і радянським центрами УСРР доручалося знайти формулу міждержавних відносин36. Формула повинна була спиратися на резолюцію IV конференції КП(б)У “Державні відносини Радянської України і Радянської Росії”. Доручення виконувалося прискореними темпами, тому що наближався строк скликання верховного законодавчого органу РСФРР - VIII Всеросійського з’їзду рад.

Наприкінці 1920 р. Росія розмістила в Україні шість армій з 1,2 млн. червоноармійців. Ця могутня сила, разом з міліцією і силами державної безпеки, надійно утримувала найбільшу національну республіку в сфері тяжіння Кремля. Однак керівництво РКП(б) розуміло, що утримати тільки силою Україну не вдасться. Тому воно постаралося переконати українців у тому, що вони цілком незалежні.

28 грудня 1920 р. В.Ленін і нарком закордонних справ Г.Чичерін, з одного боку, та Х.Раковський, який очолював український уряд і був наркомом закордонних справ УСРР, з другого, підписали договір про воєнний і господарський союз між двома державами. Того ж дня договір був ратифікований VIII Всеросійським з’їздом рад.

У преамбулі договору підкреслювалося, що кожна з договір-них сторін визнає незалежність і суверенність іншої. В ст. 2 вказувалося: “Обидві держави вважають за необхідне оголосити, що… з самого факту колишньої приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов’язань відносно кого б то не було”37.

Зміст договору визначався не цими дзвінкими фразами, а концепцією “воєнно-економічного союзу”. Уряди Росії і України оголошували об’єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, Вищу і Українську ради народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфу.

Після підписання союзного договору український радянський уряд дістав юридичне право на зносини із зовнішнім світом. Х.Раковський встиг уже 31 грудня 1920 р. підписати в Москві першу угоду про мирне співробітництво між УСРР і демократич-ною Грузією.

12 січня 1921 р. була утворена дипломатична місія УСРР при Раднаркомі РСФРР на чолі з Ю.Коцюбинським. Разом із спеціальним посланником українського уряду Ф.Коном Ю.Коцю-бинський провів у Москві переговори з литовським урядом. 14 лютого 1921 р. було укладено перший в короткій історії юридично незалежної УСРР договір зі справді незалежною Литвою про встановлення офіційних дипломатичних відносин .

Представники УСРР Е.Квірінг і О.Шумський брали участь у складі об’єднаної російсько-української делегації в радянсько-польських переговорах про укладення мирного договору. Мирний договір був укладений 18 березня 1921 р. Першим повноважним представником УСРР у Польщі став О.Шумський.

У 1921 р. УСРР уклала мирні договори з Латвією та Естонією, встановила дипломатичні відносини з Австрією. Було визнано доцільним злити в єдине представництво дипломатичну місію УСРР у Росії й повноважне представництво у справах народного

господарства на чолі з М.Полозом. Останній очолив об’єднаний