у вихованні й навчанні у Київській академії припадають на XVII—XVIII ст., коли тут читався курс риторики. До наших днів дійшли описи 183 підручників риторики, з них 127 складені в академії. За свідченням В. Маслюка та 3. Хижняк, це були оригінальні курси риторики як за структурою, так і за змістом, у які органічно впліталися громадсько-політичні проблеми; більшою чи меншою мірою вони виконували соціальне замовлення щодо за-хисту гноблених і беззахисних людей від іноземних поневолювачів та місцевих «держиморд», які зрадили інтереси народу. Переконли-во це простежується на прикладах судових промов. Риторика в ака-демії була найпопулярнішим предметом, бо мала постійне практичне застосування. Студентів навчали створювати промови (судові, па-негіричні), писати вітальні, дякувальні, прохальні, прощальні ли-сти тощо.
Києво-Могилянська академія увійшла до скарбниці вітчиз-няної риторичної спадщини, а вивчення й осмислення нако-пиченого тут досвіду риторичної науки дають духовно-інтелек-туальну наснагу сучасним риторам та дослідникам. Ім'я ака-демії прославили й такі видатні ритори-гуманісти, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов та інші просвітителі.
Феофан Прокопович (1681—1736) — видатний український вче-ний, оратор, письменник, політичний і громадський діяч. Один із засновників стилю українського бароко з його демократичним ха-рактером, зв'язком з народною творчістю, умілим використанням культурної спадщини.
Виходець із середніх верств суспільства, рано втратив батьків, виховувався у дядька. Закінчивши Київську академію, продовжував навчання в Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському таланту згодом досягає вищих посад держави, стає, по суті, правою рукою Петра І, його радником, главою «Ученої дружини». З 1706 року Ф. Прокопович — професор риторики Київської академії, курс якої у той час розглядався як унікальна наука про слово взагалі. Ритори-ка вважалася «царицею душ», «княгинею мистецтв». Спадщину ви-датного українського просвітителя високо цінували Пушкін, Сума-роков, Фонвізін та ін.
Підручник риторики, який створив Ф. Прокопович, увібрав у себе прогресивні ідеї Арістотеля і складався з десяти книг:
Книга І. Загальні вступні настанови.
Книга II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.
Книга III. Про розташування матеріалу.
Книга IV. Про мовностилістичне оформлення.
Книга V. Про трактування почуттів.
Книга VI. Про метод писання історії і про листи.
Книга VII. Про судовий і дорадчий рід промов.
Книга VIII. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.
Книга IX, Дещо про священне красномовство.
Книга X. Про пам'ять і виголошування '.
Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у про-мові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тре-нування, наслідування. Учений обстоював принцип античної кла-сичної естетики про відповідність словесного вираження ідейно-емо-ційному змісту. У своєму курсі риторики він писав про чесноти ри-тора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зво-рушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.
Творчо використовуючи досягнення античної риторичної на-уки, Ф. Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький.
Завдання і мета високого стилю — хвилювати аудиторію, для чого слід підбирати емоційні, величні способи викладу: часті ме-тафори, піднесені фігури.
Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вжива-ються гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови.
Низький стиль «служить для повчання і вживається у розповідях, якими ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, розвеселення — середнього, а зворушення — високого».
Феофан Прокопович — автор славнозвісного «Букваря», за яким вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та інші. Він закликав учених академії до формуван-ня самостійного мислення, мріяв про генерацію українських «знавців, а не крамарів науки». Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов'янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура і сьогодні вражає.
Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»
Великий російський вчений М. Ломоносов як студент Києво-Могилянської академії був знайомий з риторичними працями її про-фесорів. Знав він і «Риторику» Ф. Прокоповича, про що свідчать вип-равлення у ній та інші матеріали.
Михайло Ломоносов (1711—1765). Великий російський учений-енциклопедист, родоначальник матеріалістичної філософії в Росії, поет. Заклав основи сучасної російської літературної мови, став те-оретиком красномовства як автор «Краткого руководства к красно-речию», «Краткого пособия к риторике в честь любителей словес-ности», «Российской грамматики».
М. Ломоносов писав: «Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки».
Учений так класифікував структуру публічної промови: вступ, тлумачення, твердження, заключения. Для успішного впливу на слу-хачів він рекомендував добре знати людину, стан оратора, стан слу-хачів — вік, стать, виховання, звички, рівень освіти; силу красномовства. Оратор повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати й гасити свої почуття, тоді слухачі будуть знати, що ця людина чесна, совісна, їй не є чужими ті пристрасті, які вона хоче збудити у слухачів.
Заслуги М. Ломоносова в галузі художньої культури сучасники й послідовники бачили у його поетичній, риторичній творчості й розвитку російської мови.
«Ломоносов — геній творчий, він батько нашої поезії, він пер-шим спробував вступити на шлях, який до нього ніхто не відкри-вав, мав сміливість складати рими мовою, яка, здавалося, є не-сприятливим матеріалом для віршування... Він відкрив нам красу й багатство нашої мови, дав нам відчути гармонію, виявив й' чарівність і відсторонив її грубість... До слави великого поета він приєднує звання вдалого прозаїка, його похвальна промова Петру Велико-му— безсмертний твір, який приносить