РЕФЕРАТ

на тему:

“Культура доби Січового стрілецтва”

План.

Вступ.

Архів корпусу січових стрільців.

Про видавничий комітет січових стрільців.

Значення війська Січових Стрільців.

Висновок.

Список використаної літератури.

1. Вступ

Скільки колишньої січово-стрілецької братії залишилось ще при житті тепер, весною 1937 року, - коли писані ці рядки, - Господь один відає. Розбрелась вона по всьому світі, опинилася по найрізнорідніших політичних таборах, є напевне такі по тому боці Збруча, які в найтайнішому кутику своєї душі заховали пам’ять про своє січово-стрілецьке минуле, - може, є й такі, які відцуралися навіть власного імені. Але найбільше тих, які прилучилися вже до колишніх товаришів по зброї, що своїми кістками засіяли і кров’ю своєю полили широкі поля України. А з тих, що залишилися, напевне, найбільше таких, які цю книжку візьмуть до рук свої з почуттям найбільшого зворушення. Бо ця книжка пригадає всім їм, що злучені спільним сентиментом до свого вояцького минулого, подробиці славних давно пережитих днів, днів великих поривів і заломлювання, перемог і поразок, та впертої, безупинної і безсмертної віри в остаточну перемогу ідеалів, завдяки яким повстав і діяв легіон січових стрільців, що творить одну з найсвітліших сторінок в історії українського визвольного здвигу 1917-1921 років.

Є ще особлива причина, чому ця книжка про колишніх січових стрільців зворушить: бо вони слушно могли вже сумніватись, чи ще взагалі з’явиться друком нарис “Історія січових стрільців”, що був вже стільки разів заповіджений, - надаремне. Ця книжка сама вже має свою історію, і про неї слід тут кілька слів сказати.

2. Архів корпусу січових стрільців.

Архів корпусу січових стрільців – як відомо – залишився за Збручем. Чи залишиться він у своїй скритці аж до часу, поки хтось із кількох давніх СС-ів, що знають місце сховку, зможе його видобути; чи останеться до того часу хоч один колишній член Стрілецької Ради, чи теж, може, той архів давно вже в руках більшовиків або, може, попав у несвідущі руки й пішов зовсім намарне – цього ми не знаємо.

В усякому разі, здаючи собі справу, що саме через втрату архіву треба мерщій з поодиноких документів, що залишились у різних людей та в пам’яті учасників, відтворити історію січових стрільців – відповідальні керманичі січового стрілецтва вирішили вже в еміграції реалізувати цю думку та в 1921 році у Відні звернулися до І.Кедріна перейняти редакцію такого видання. І.Кедрін запропонував два проекти: один скромний, обмежений виключно до історії СС-ів, політичного висвітлення її та хронікально-стратегічного огляду боїв, з додатком існуючих документів, реєстрів, фотографічних знімків і т.д., - а все у такій же скромній технічно-видавничій формі. Другий проект, так мовити репрезентаційний, передбачував видання великого настільного альбому, який вміщав би в собі все, що й посередньо торкається історії того стрілецького легіону, себто низку історичних, військових та ідеологічних статей, тісно зв’язаних спільною державницькою тенденцією, а також відповідно дібрану белетристичну частину, що рівноважила б дещо важкий науковий та публіцистичний характер решти книжки і робила б її доступною для широких кіл. Такий характер альманаху вимагав би теж вибагливого видання.

3. Про видавничий комітет січових стрільців.

Видавничий комітет СС-ів затвердив цей другий проект. Під проводом І.Кедріна, який у 1922 році повернувся до краю, склався редакційний комітет, якого найбільшою журбою була – очевидно – історична частина альманаху. Редакцію тої частини вів В.Кучабський. До двох літ увесь рукописний та ілюстраційний матеріал (обгортка, ініціали і заставка П.Ковжуна, кольорові баталістичні образи Л.Перфецького, І.Іванця, портрет Мазепи П.Холодного) був готовий до друку та переданий берлінському видавництву “Українське слово”, з яким видавничий комітет СС заключив відповідну умову. Американські українці поспішили з видатною матеріальною допомогою. Вже поверх 10-ти аркушів друку було видруковано (у форматі великої “чвірки”, на прегарному папері) та готовими були всі кліше. Друкувалась книжка в одній з найбільших і найкращих друкарень Європи, у друкарні Єльснера в Берліні. Аж ось раптом прийшла катастрофа, у висліді якої єдиним доказом переведеної праці та зусиль авторів, видавців і редакції є чудово видані тодішні проспекти, які можна знайти й оглянути в бібліотеці чи в музеї наукового товариства ім.Шевченка... І лише з оцих архівномузейних проспектів, які ще й видніють по виставках українських графіків, залишилась назва альманаху січових стрільців “Золоті Ворота”, який мав стати найтривкішим пам’ятником тої визвольно-державницької ідеї, яку втілили у знаменито зорганізованому, здисциплінованому, високоідейному патріотичному війську – січові стрільці...

Подробиці катастрофи “Золотих Воріт” у їх первісному вигляді по нинішній день невідомі мені, їх колишньому головному редакторові, і – маю враження – дуже мало осіб їх знає, бо ті, що знають, дуже нерадо їх розказують. Відомо тільки, що власники видавництва “Українське слово” закидали видавничому комітетові СС, що він не сплатив в означеному терміні одної умовленої грошової суми. Знову ж “Українському слову” закидали, що воно видаткувало перші гроші, що вплинуло на рахунок “Золотих Воріт”, на видання інших книжок видавництва. Найповажнішою причиною катастрофи був крах берлінського банку, до якого вислано для видавництва гроші з Америки: невиплатність банку захитала видавництво та безпосередньо відбилась трагічно на виданні “Золотих Воріт”. Так чи інакше – одного гарного дня друкарня Ельснера за борги видавництва зупинила друк альманаху, весь альманаховий матеріал, який мала, затримала та по якімсь часі все знищила чи продала на макулатуру. Десь у тому самому часі відбувся влам до домівки видавництва “Українське слово” у