Незважаючи на це, римська культура не копіювала грецьку, вона розвивала, поглиблювала досягнуте, а також внесла власні національні риси – практицизм, дисциплінованість, дотримання суворих канонів. Релігія римлян найдавнішого часу базувалася головним чином на уявленні про внутрішні сили, властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів – охоронців і заступників місць, дій, станів. До них належали генії (добрі духи, що охороняли людину протягом її життя), пенати (охоронці і заступники рідної оселі, а потім – усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів – “повернутися до рідних пенатів”, тобто повернутися на батьківщину, додому). Вірили і в божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові і безстатеві, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і Фавна). Цим божествам приносилися жертви, присвячувалися релігійні церемонії[69;234].

Важливою особливістю римської скульптури є традиція виконувати портретнв постаті видатних діячів в образах міфологічних богів та героїв. Наприклад, мармурова статуя Клавдія була виконана в образі Юпітера. Під впливом італійських племен з'явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, Юнона і Мінерва. У плебеїв (нижча верства громадян) була своя трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградарів) і Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня Місяця), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і садів, потім – кохання і краси). Деякі боги шанувалися головним чином людьми одного стану або професії (крамарі шанували Меркурія, ремісники – Мінерву). У римлян не склалася власна розвинена міфологія. З посиленням грецького впливу відбулося певне зближення римських богів з грецькими і запозичення грецької міфології (Зевс – Юпітер, Гера – Юнона, Афіна – Мінерва, Асклепій – Ескулап тощо).

Проникали в Рим і східні культи – Ісиди, Осіріса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри. Характерною рисою світогляду давніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про заснування Риму розповідав міф про братів Ромула і Рема, які спершу чудом залишилися живими після змови проти їх батька і потім були вигодувані вовчицею, котрва стала символом Риму, виконана невідомим етруським скульптором. В міру наростання загальної кризи Римської імперії настає і криза традиційної релігії. Внаслідок складного синтезу східних релігій і культів, передусім іудаїзму, платонівської і елліністичної філософії (зокрема стоїцизму) та соціальних утопій виникає нова релігія – християнство.

Невід'ємною частиною європейського середньовіччя є історія Візантії. Культура Візантії, яка була прямою спадкоємицею Стародавньої Греції і Риму, увібрала в себе багато чого із культур східних народів, які її населяли. Західну Європу і Візантію об'єднує передусім спільність релігії. Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком складної взаємодії античних традицій і християнства. Їх співвідношення виявлялося по-різному, на тому або іншому етапі одна з сторін висувалася на перший план, або навпаки – придушувалася [60; 34]. Важливим моментом у створенні сучасного релігійного образу християнства був факт, що розп'яття у Римській імперії вважалось найбільш ганебним покаранням. Більш ранні відомі іконографічні зразки — рельєфне зображення розп'яття на дверях храму св.Сабіни у Римі та зображення одягнутого розп'ятого Христа в Євангелії так званої Рабули. Зображувальні мотиви подій та особистостей із Св.Письма в християнстві були забороненими, однак, із часом, на периферіях розвитку цієї релігії в Олександрії, Антіохії, сформовуються на базі синкретичних процесів із античними релігійними уявленнями візуальні образи Христа, Богородиці, апостолів, святих тощо. Зображення в катакомбах Риму мали виключно сакральний характер і переважно виконувались у техніці настінного живопису та рельєфів саркофагів. Ранньохристиянські скульптури Північного Причорномор'я могли виникати внаслідок своєрідного регіонального тлумачення цілого ряду постулатів релігії якраз у цьому регіоні, дещо ізольованому від великих центрів новопроголошеної релігії. Мотив хреста і розп'ятої постаті Спасителя з’являється тільки в ІП-ІV століттях, очевидно, що він не був відразу сформований і перед ним мусила бути ціла епоха підготовчих, іконографічних пошукових спроб. Є підстави гадати, що розп'яття із району Херсонесу якраз належить до таких первісних спроб [66; 140].

До найдавніших слов’янських ручних хрестів потрібно віднести хрест із Порохпика, датований 1699 роком. Він належить до ручних хрестів з багатофігурними рельєфними заповненнями, реалістично трактованою композицією; манерою виконання вписується в єдиний стиль з іншими тогочасними українськими ручними хрестами, що ще раз свідчить про те, що це мистецтво розвивалось у загальноукраїнському руслі. Приміром, у традиційній народній манері виконання хрест з Горлицького повіту. В схематичному малюнку зображено Розп'яття з одного боку, Богоматір з дитиною – з другого обрамленні традиційними народними фігурами відчувається вплив народної графіки. Стилізовані складки та хвилястий орнамент одягу Богородиці перегукуються з декором фону і складають разом з ним єдине ціле. Горизонтальна лінія хреста – жіночий аспект, земля, матерія, вертикальна ж – чоловічий аспект, творчий початок, небо й дух. Це протиріччя може бути зрозуміле і як єдність часу, символом якого є горизонтальна лінія, і вічності, представленою вертикаллю. Місце перетинання обох ліній, у якому обидва аспекти зливаються воєдино, одночасно стає джерелом енергії, з якого мир розвивається