Перші кам`яні собори на той час уже мали риси українського бароко, що виникло пізніше завдяки характерній цегляній кладці стовпів, арок, ніш, колон. Тоді собори були місцем, де приймали послів, зберігалися і переписувалися книги, велись літописи. Після татаро-монгольської навали будівництво на території України підпорядковується завданням оборони. У XII-XV ст. будуються переважно фортеці з баштами, укріплені монастирі, замки (Кам'янець-Подільський, Львів, Луцьк, Кременець, Білгород-Дністровський). Їхні стіни високі та неприступні, але на деяких можна побачити декоративний орнамент у вигляді української плахти або вишиванки, викладений з червоної цегли (Хотинський замок Чернівецької області зі стінами 30-35 м заввишки, який чудово зберігся до сьогодні). Монастирі-фортеці XV століття схожі на замки.

Головний собор монастиря стоїть або посеред двору, або у системі оборонних стін. В образі храму, пристосованого до оборони, втілюється непохитна воля народу у боротьбі за національне самозбереження. Барокове мистецтво й архітектура, що були вершиною мистецьких досягнень у західній та східній Європі, дістали високу оцінку в Україні XVII століття і, поєднавшись тут з місцевим мистецтвом, особливо цегляною кладкою, створили новий неповторний стиль українського бароко. З кінця XVIII ст. в Україну приходить класицизм, характерною рисою якого було значне зменшення церковного будівництва, перевага надавалася палацам та громадянським будовам. Тоді будується чудовий Маріїнський палац за проектом архітектора Растреллі. Класицизм називають стилем міст у цілому. Площі стають єдиними архітектурними ансамблями з строгою симетрією, декор практично відсутній, багато масивних колон. У другій половині XIX ст. в Україні виникли нові типи будівель - багатоповерхові прибуткові будинки, вокзали, банки, заводи, зникають сади та садиби, застосовуються нові матеріали (залізобетон), техніка, будинки оформлюються під Ренесанс, готику, романський стиль. У 1930 - 40 рр. архітектурна спадщина України зазнає великих втрат під час так званої "соціалістичної перебудови міст" та Другої світової війни. Нині пам'ятки архітектури дбайливо зберігаються і відтворюються.

2. Європейська матеріальна спадщина на Україні

Наприкінці ХІХ– початку ХХ сторіччя на території сучасної України широкі кола громадськості виявили інтерес до єврейської культурної спадщини. На початку 20-х рр. ХХ ст. цей інтерес набув масового характеру, наприкінці 30-х був різко обірваний існуючою владою.

За три десятиліття юдаїка набула нових форм.

На території України, зокрема, в Одессі, Львові, Бердичеві було засновано кілька меморальних та мистецьких музеїв або музейних відділів, присвячених єврейській культурі; бралися під охорону архітектурні та скульптурні пам’ятники — синагоги та старовинні кладовища; систематизувалися окремі архіви видатних діячів єврейської культури та колекції мистецьких творів відомих та анонімних майстів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва; формувалося культурне середовище, наукові надбання якого увійшли до основ сучасної юдаїки.

Нівеляція "черты оседлости" була першим кроком до зникнення єврейського містечка-штетла. Єврейська культура у всіх її виявах модернізувалась, набуваючи відкритості за рахунок інновацій у ставленні до власної мови, літератури, мистецтва; світосприйняття досі закритого світу швидко змінювалося.

Заснування Художньої та Театральної студій Культур-Ліги у Києві, відкриття ряду громадських організацій: у 1925 р. — Ради по опікуванню пам’яток єврейського мистецтва, створеною Львівською релігійною громадою; відкриття 6 ноября 1927 г. Єврейського музею ім. Менделе Мойхер Сфорима в Одессі; у 1926– 27 рр., у новому Бердичівському соціально-історичному музеї відкрито "дело об изучении еврейской культуры", тобто вивчення архітектури містечок, колекціонування єврейської орнаментики, старовинних видань, тощо; у 1929 р. у цьому ж музеї офіційно відкрито Єврейський відділ; у 1931 р. відкрито "Общество друзей Еврейского музея во Львове", яке очолив Др. М. Райхенштейн, відомий коллекціонер юдаїки; 17 травня 1934 р. Єврейський музей у Львові очолив художник-живописець, знавець єврейської старовини Л. Лілле. У 1940 р. Львівський історичний музей об’єднав особисті зібрання юдаїки, раніше — фонди "Исторического музея города Львова" (1895 р.) та "Национального музея им. Короля Яна III" (1908 р.); музей тимчасово очолив відомий львівський колекціонер М. Гольдштейн, і т.д.

Формування колекцій юдаїки на початку ХХ ст. було тимчасово припинено Радянською владою. На протязі кількох десятиліть колекції входили до складу державних музеїв, проте рідко мали експозиційні місця и ще рідше поповнювалися новими експонатами; поодинокі ентузіасти на власний страх та ризик збирали предмети єврейської матеріальної спадщини для музеїв чи власних колекцій, ризикуючи власною репутацією та безпекою.

Згодом інтерес до юдаїки було відновлено. Більшість колекцій предметів єврейської матеріальної культури розташовано в держархівах, фондах та експозиціях українських музеїв — Музеї історичніх коштовностей України (Київ), Музеї етнографії та художнього промислу (Львів), музеї Чернігівского художнього музею, Львівської галереї мистецтв, Волинського краєзнавчого музею, тощо. Сучасні дослідники юдаїки, які мають на меті питання реституції чи систематичне вивчення східноєвропейської єврейської культури, можуть керуватися приведеною вище схемою впорядкування єврейської матеріальної спадщини на території сучасної України.

Література

1. Бейдик О.О. Тлумачний сник термінів з рекреаційної географії (географії туризму). К.: Київ. - Київський університет, 1993.- 56 с.

2.