Ткацтво – найдавніше ремесло, яким займалися українські жінки. Тканини виготовляли спочатку для власного вжитку, але вже з ІХ-Х ст. відбувалося відокремлення цього домашнього ремесла як промислу, що задовольняв потреби міського населення. Довгий час існували паралельно народне домашнє ткацтво і цехове ремісництво. З виникненням промислового виготовлення тканин домашні ткацькі ремесла поступово почали занепадати.

Ткацтво як ремесло було поширене на всіх землях України з часів Київської Русі. Виділилось воно і розвинулось із сільських промислів і через деякий час з появою мануфактур та фабрик знову зосередилось на селі як кустарний промисел. Про широку популярність ткацтва свідчать знахідки шиферних пряслиць, які знайдено практично в усіх районах України. Це металеві ножиці кравецького типу, металеві та кістяні гребіні, деталі горизонтального ткацького веретена, мотовила тощо. Тканини в домашніх умовах виготовляли в основному з льону, конопель, вовни. Повсякденні потреби та наявність сировини зумовили побутування ткацтва як основного виду діяльності жінок. Практично у кожній хаті у ХVIII ст. був ткацький верстат. Крім простого ткацтва та тканин з вибивним узором, на Україні виготовляли узорні тканини з орнаментом, утвореним комбінуванням переплетінь ниток основи і підткання. Вибивний узор, замінений у багатьох місцевостях вишиванням, виконувався так: на кам’яну або дерев’яну штамп-печатку наносилися барвники, які потім переносились тисненням на тканину. Цей надзвичайно давній спосіб був характерним для часів Київської Русі.

Спосіб виготовлення тканини був трудомістким і довготривалим процесом. Найперше потрібно було насіяти льон чи коноплі. Як тільки льон достигав, його жали і ставили в стіжки, кожен з яких складався із п’ятнадцяти жменьок. Стіжки вистоювалися протягом чотирьох днів, їх обмочували і викладали солому “вилежуватись” на стерні протягом двох-трьох тижнів. Нарешті стебла висушували на печі, сортували і обробляли терницями. Початкове волокно обтіпували тріпачкою і розмикали на лички, потім обдирали, тобто вичісували щіткою із цвяхів. Через деякий час, коли сировина вилежувалась, прив’язували куделі до гребенеподібного пристрою – потаса – і пряли на веретені нитки. Залежно від сорту майбутнього полотна виконувались й інші операції з сировиною, її могли ще додатково вимочувати розчином завареного борошна та картоплі, сушили, збивали прагами, навивали кросна, ткали на верстаті. Полотно вибілювали мочінням у воді, сушили на сонці та згортали в сувої. Кількість сувоїв полотна у скрині чи виробів з нього свідчили про працелюбність жінок, їхню майстерність.

В Україні є ряд спеціальних підприємств, що виробляють художні тканини: в Кролевці, Богуславі, Дігтярях, Переяслав-Хмельницькому. Провідною серед них є Кролевецька фабрика, на якій виготовляють сюжетно-тематичні декоративні рушники й панно. Дбайливо зберігають місцеві традиції ткачі Львівщини, Гуцульщини, Бойківщини, Івано-Франківщини. В багатьох регіонах до ручного ткацтва залучаються майстрині-надомниці, які виготовляють ліжники, рушники, наволочки, серветки, плахти, килими тощо.

Обробка шкіри.

Вичинка шкіри і виготовлення з нею бутових виробів – одне з найдавніших занять українців. Досить високого розвитку техніка і технологія обробки шкур тварин досягла ще в давньоруський період, чому сприяли розвинуте тваринництво, значна кількість звірів у лісах, а також кліматичні умови, що вимагали теплого сезонного одягу.

Вичинкою шкур для одягу займалися кушніри. Обробка овчини у ХІХ ст. складалася із декількох операцій. Здерті шкури просушували, потім відмочували у воді в ямах – копанках. Далі уламком коси зіскрібали міздрю і знову вимочували 9-12 днів у квасі, який виготовлявся з борошна, висівок і солі. Після вимочування шкури просушували, знизу намащували глиною і трохи змочували квасом, а потім розминали – ключували – за допомогою дерев’яного ключа. Під кінець шкури натирали крейдою і знову вичищали від міздрі скафою. Для цього вони розтягувались на спеціальній рамі, яка називалася п’ялом.

Волову і конячу шкіру виробляли інакше. Спочатку шкури озолювали сумішшю вапна та попелу, потім здирали шерсть, зіскрібали міздрю, вистругували уламком коси та дубили – клали у хлібний квас, пересипаючи дубовою, рідше лозовою, корою. Шкури дубилися від одного до п’яти місяців, після чого їх просушували, збарвлювали залізним купоросом, змащували дьогтем. Із такої шкіри можна було шити чоботи.

Шкуру-сирицю (лимарщину) теж мочили у воді і квасі, здирали шерсть, клали в розчин солі, розминали на спеціальному приладі - м’ялі. Після цього її змащували жиром, пом’якшували і, розрізану на окремі паси, викручували в товкальні – навколо стовпа за допомогою кінської сили. Лимарі виготовляли із сириці складові частини кінської збруї – сідла, шлеї, вуздечки тощо.

Гутництво – виготовлення виробів із скла – було відоме в Україні понад тисячу років. Точний час його виникнення не встановлено, але в скіфських похованнях уже знаходять намиста із скла із вкраплюванням різнокольорових барвників. Назва промислу походить від слова “гута”, що означає скловарну піч. В “Слові о полку Ігоревім” згадується виріб із скла – стекляниця. Вироби із скла були не буденними речами, вони використовувалися як святкові мистецькі прикраси. Це був не тільки посуд, а й декоративні іграшки: півники, зайчики, баранці, а також різні свічники, намисто. Ремісники володіли різними прийомами: видування, орнаментування, кольорового забарвлення скла.

Гутництво набуло поширення на території Чернігівського та Волочиського Полісся, що зумовлено наявністю значної кількості потрібної сировини: піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і великої кількості лісового матеріалу, з якого добували вугілля, смолу і поташ.

Гутники