Упродовж другої половини ХІХ ст. відбувалося розширення університетських приміщень. З 1851 р. університет містився у будинку на вул. Миколая (нині вул.Грушевського). У 1891 р. за проектом архітектора Ю.Браунсойна на вул. Длугоша (нині вул. Св. Кирила і Мефодія) було зведено окремий корпус для хімічного, геолого-мінералогічного і фармакологічного інститутів. У 1894 р. завершилось будівництво корпусу для новоутвореного медичного факультету (вул. Пекарська), а у 1897 р. —корпусу для фізичного інституту. У 1905 р. було споруджено приміщення для університетської бібліотеки.    

Вищим керівним органом університету того часу був академічний сенат у складі ректора, проректора, деканів, представників факультетів, секретаря. У компетенції сенату були такі питання університетського життя, як навчальний процес, наукова робота, присудження вчених ступенів, адміністративні справи.    

Майже до кінця ХІХ ст. в університеті діяло три факультети: юридичний, філософський і теологічний. Юридичний факультет був провідним в університеті, як за кількістю студентів та викладачів, так і за державними пріоритетами. У листопаді 1891 р., після тривалих зволікань, австрійський імператор Франц Йосиф І видав розпорядження про відкриття медичного факультету, що й відбулося урочисто 9 вересня 1894 р.    

Кожен із чотирьох факультетів керувався колегіальним органом — радою професорів факультету, або колегією, до якої входили декан, продекан, всі професори і два виборні представники від доцентів.    

Кафедр у сучасному розумінні цього слова, не було, поняття кафедра пов'язувалося з особою професора, що читав певний курс лекцій. Проте в університеті діяли наукові заклади, або інакше інститути, які приблизно відповідають сучасному поняттю про кафедру чи кабінет. В інститутах відбувалися практичні та семінарські заняття, вони мали постійні приміщення, обладнання, бібліотеки та обслуговуючий персонал. У вересні 1894 р. було утворено університетський архів, йому передано всі справи і книги, видані до 1848 р.    

Педагогічний персонал Львівського університету складався з професорів, приват-доцентів, асистентів і лекторів. Право викладання в університеті, або доцентуру (venia docendi) можна було отримати лише після здобуття звання доктора, проходження габілітації та затвердження Міністерством освіти у Відні. Кількісний склад викладачів університету постійно збільшувався. Якщо в 1850/51 навч. році було всього 27 викладачів, то вже у 1913/14 навч. році — 169. Студентство Львівського університету теж поділялось на певні категорії: звичайні студенти (ординарні), надзвичайні студенти (екстраординарні) та вільні слухачі. Як звичайно, вільнослухачами були жінки, які відвідували лекції за домовленістю з викладачами. У 1851 р. в університеті навчалось 699 студентів (з них на юридичному факультеті 302 особи, філософському — 89, теологічному — 308), у 1890/91 навч. році їх було вже 1255 (відповідно по факультетах: 683, 189, 358 осіб), у 1900/01 — 2060 студентів (юридичний факультет — 1284 особи, філософський факультет —309, медичний факультет — 127 і теологічний факультет — 340), а в 1913/14 навч. році — аж 5871 студент (відповідно: 3493, 1229, 971 і 358 осіб).
   Протягом другої половини ХІХ ст. тривала боротьба за право відвідування університетських студій жінками. У 1897 р. жінкам було дозволено навчатися на філософському факультеті, а в 1900 р. — на медичному факультеті та відділі фармацевтики. Жінки неодноразово вимагали дозволити їм навчатися на юридичному факультеті, але уряд не йшов їм назустріч.    

Навчання в університеті для переважної частини студентів було платним. Зовсім не платили за навчання студенти теологічного факультету. На світських факультетах такими пільгами користувалася лише частина студентів (студенти, які подавали свідоцтво про бідність і успішно складали семестрові колоквіуми). Крім плати за навчання, студенти сплачували таксу за імматрикуляцію (урочисте прийняття в студенти), платили за іспити, колоквіуми, семінарські заняття, за право користування бібліотекою тощо.    

Були і студентські стипендії. Стипендійний фонд складався в основному з пожертвувань приватних осіб. Найбільш відомими були стипендійні фонди імені Кароля Людвіка, Ю.Словацького, Цалевича, Гаєцького та ін. Студенти мали гуртожитки, проте кількість місць у них була обмеженою.

На юридичному, філософському і теологічному факультетах навчання тривало чотири роки, на медичному — п'ять, на фармацевтичному відділі медичного факультету — два або три роки. Навчальний рік поділявся на два семестри: зимовий (з 1 жовтня до 20 чисел березня) та літній (кінець квітня — кінець липня). Студенти мали право вибору навчальних дисциплін. До 70-х років ХІХ ст. навчання на всіх факультетах відбувалось в основному німецькою мовою, на теологічному — латинською; кілька дисциплін читали українською та польською мовами. 27 квітня 1869 року польська мова спеціальним розпорядженням імператора була визнана як офіційна в цілому краю — поступово відбувалася полонізація Львівського університету. У 1870 р. польською мовою викладали 13 предметів, німецькою — 46, латинською — 13 і українською — 7. 4 липня 1871 р. імператор Франц Йосиф І видав розпорядження про скасування обмежень на читання лекцій польською і українською мовами на юридичному і філософському факультетах. Уже в 1906 р. польською мовою читали 185 предметів, німецькою — 5, латинсь-кою — 14 і українською — 19.

У 70-х роках ХІХ ст. на філософському факультеті Львівського університету навчався Іван Франко — всесвітньовідомий український мислитель, письменник, вчений, перекладач, політичний та громадський діяч, один з геніїв України, що увійшов в історію культури як “титан праці”.

Студентські роки у нашому навчальному закладі у другій половині ХІХ—на початку ХХ ст. провели такі в майбутньому