ідей твір “Слово про закон і благодать”. З поширенням християнства укладалися описи життів святих – Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, а врешті – “печерський патерик” – збірка оповідань про київських угодників. Серед церковної літератури виділяється “Чтение о жизни и погублении… Бориса і Гліба” Нестора Печерського. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини ХІ ст. були “Ізборники Святослава” 1073, 1076 рр. Видатним публіцистом вважають князя Володимира Мономаха, перу якого належить відоме “Повчання…” дітям.
Неоціненним надбанням стала складена на основі норм українського звичаєвого права законодавча пам’ятка – “Руська правда”. Ця збірка законів князя Ярослава і його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби.
Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського. Його “Притча про людську душу і тіло” засвідчує опозицію автора по діянь Андрія Боголюбського. У “Слові про царя” автор закидає сильним світу, що вони піклуються лише про своє тіло, але не про душу.
Наприкінці ХІІ ст. було написано “Слово о полку Ігоревім” – перлину давньоруської художньої літератури. Знайдено цей твір у рукописному збірнику кінця ХV – початку ХVІ ст. в одному з монастирів Росії. Збірник був переписаний у 1800 р. і надрукований, а сам рукопис згорів під час пожежі Москви у 1812 р. Дослідники виявили, що “Слово” написане в 1187 р., а темою його є трагічний у наслідках похід 1185 р. проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича. Провідна думка автору – слава і честь руської княжої держави, яку нерозважливі князі наражають на небезпеку і занепад. Цей епос сповнений мистецькими описами природи, самого походу, відваги й мужності князів., фольклорними образами; всі картини сповнені чару високої поезії.
Природну основу тодішньої літератури становила усна народна творчість: пісні, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.
Продовженню і поглибленню освіти сприяли бібліотеки, які створювалися при монастирях та церквах. На Русі існувало багато книгозбережень, але перша і найбільша, заснована у 1037 р. при Софії Київській. Любителями книг вважалися: Ярослав мудрий, його син Святослав; князь Миколай Святоша витрачав на книги всю свою казну і дарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя Володимира Васильковича (ХІІ ст.). Власні книжкові зібрання налічувалися також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського - Григорій.
Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців і палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в ХІ-ХІІІ ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Волинський князь Володимир Василькович придбав для спорудженої в м.Любомлі церкви молитовник за 8 гривень кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець у 41 голів. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав та інші давньоруські міста.
Історичну роль у розвитку освіти, книгописання відігравали монастирі. За підрахунками істориків, за княжої доби в Києві діяло 17 монастирів, Галичі – 5, Чернігові – 3, Переяславі –2, у Володимирі-Волинському – 1. Монахи свій час проводили в молитвах та праці і не тільки виробляли самі собі одежу чи займались хліборобством, городництвом, але й були між ними переписувачі книг, малярі (Алімпій), лікарі “Агапіт, Дем’ян Пресвітер), визначні вчені (літописець Нестор) та ін. Вони ж були першими вчителями монастирських шкіл, активними носіями книжного слова, сподвижниками на ниві культури.
Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев’яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки зрубних будівель. Окремі з них – справжні шедеври народної архітектури. Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в письменних джерелах під назвою “хороми”. У великих містах князівсько-боярські і купецькі “хороми” мали два і більше поверхи. Житло бідноти – однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст – кліті, заборола, башти, а також церкви, храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею 1124 р., підтверджують це.
Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали “Ізборник” 1073 р., “Трірський псалтир” (1078-1087 рр.).
Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські “зміївники”, лунниці, колит, оздоблені зерною або емаллю, вироби художнього ремесла Русі, що у значній кількості вивозилися за кордон.
Феномен незвичайного злету культури України-Руси пояснюється тісними зв’язками з Візантією, країнами Європи, Хазарією. Хоча їхній вплив був вагомими, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві, архітектури, літературі, щоб зерна мали лягти в добрий грунт, яким був духовний та матеріальний світ східних слов’ян.
У той же час високий рівень культури України-Руси впливала на розвиток культур сусідніх народів. Так, описання давньоруських літописів і сам процес літописання простежується у хроніках Матвея Паризького, польських та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.