своєї віри. Спочатку священик працював на будівництві, про що у вересні 1946 року писав у одному з листів у рідний край: “Я при відбудові монастирських будівель, приспособлюваних для світського вжитку”. Про подальше перебування отця в неволі розповідає пані Марія Матковська з Бучача в статті “Українські душпастирі в неволі”, яка також пройшла через муки таборів і поселень: “Отець Михайло мав особливий дар впливати на змучених, голодних в’язнів, підбадьорювати їх, вселяв у них віру і надію… Разом з в’язнями ходив за 8-10 кілометрів копати рови для поливу городів. Земля була замерзла до півметра і глибше. Розбивали ломом, молотом до незамерзлого грунту. Не кожному це під силу. Та ще була норма. Якщо норми не виконував, це означало замість 600 грам хліба отримати тільки 200 грам. В’язні слабли, взимку дошкулював мороз (30-40 градусів, а то й більше), сильний вітер, заметіль”.
Після дев’яти років ув’язнення священик був засланий у Караганду, де працював сторожем із великим ентузіазмом зайнявся душпастирською діяльністю. Житель Білих Ослав Надвірнянського району Іван Панівник, який разом з сім’єю також відбував заслання, розповідає, що отець Сулятицький обслуговував не лише українців. З його приходом німці ніби ожили, стали гуртуватися навколо отця. А це тому, що він досконало знав німецьку мову, якою здійснював обряд для німців. Спогади доповнює згадана вже пані Марія Матковська: “Однієї неділі німці підготували своїх дітей до першого причастя. Такої події тут ще не бачили. 18 дівчаток у білих суконочках, віночках і хлопчиків йшли парами до домівки, де отець Михайло відправляв Службу Божу і всіх причащав. Казахи, чеченці дивилися на все з великим захопленням”.
Восени 1957 року отець Сулятицький повернувся в рідне село і активно включився у підпільну роботу з віруючими ГКЦ, всяко допомагав немічним. За ним постійно стежили. Траплялося, що серед ночі виламували двері і проводили обшук, тому обряди проводилися в умовах суворої конспірації, а релігійну літературу та атрибутику доводилося переховувати під підлогою. Однак, старий священик прихильно ставився як до віруючих, так і до тих, хто його переслідував, розуміючи, що не все вони роблять зі своєї волі.
Отець Зіновій Семинишин (Надвірнянський деканат), який народився в неволі, відгукнувшись на нашу публікацію про отця Сулятицького в замітці “Це був мій перший сповідник” пише: “Після повернення в Україну отець Сулятицький часто відвідував нашу родину… Служив у хаті Службу Божу, сповідав, причащав, де і я з його рук прийняв Причастя. У 1970 році, маючи 76 років, приїхав отець Михайло у Вигоду. Сповідав, служив Службу Божу, причащав і дав шлюб моїй сестрі. Пам’ять про доброго сповідника отця Михайла Сулятицького назавжди залишиться у моєму серці”.
У цей час дали про себе знати хвороби. Нелюдські умови таборів, напруженість підпільницької діяльності призвели до тяжкої хвороби – катаракти і священик на старості літ переніс дві операції на очі.
Помер отець Михайло Сулятицький 8 вересня 1977 року і похоронений у родинній гробниці в Середньому Березові. Відійшла у вічність людина, яка заслужила пошану і добре слово за свою відданість Богові та невтомну працю в ім’я становлення істини. Молімо Господа за те, що прийняв покійого до свого царства.
Озаркевичі в Березові
У березні 1908 року парохом на березівському парохію , до складу якої входили Вижній, Нижній та Середній Березови, був призначений отець Володимир Озаркевич. Походив він з відомої галицької родини і народився 3 лютого 1853 року в селі Белелуї в сім’ї священика Івана Озаркевича (1826-1903). Досить відомими були брат Володимира Євген (1861-1916), засновник і директор “Народної лічниці” у львові, та сестра Наталія Кобринська (1851-1920), письменниця, організаторка жіночого руху в Галичині, а також їхній дід Іван Озаркевич (1794 - 1854) був відомим громадським діячем, письменником і ініціатором створення українського театру в Галичині.
Навчався спочатку Володимир у німецькій гімназії в Чернівцях, а потім у Львівській духовній семінарії, звідки його двічі виключали за народовські погляди. 14 вересня 1879 року Володимир Озаркевич одружився з Ольгою Рожкевич, дочкою священика з села Лалина. Ім’я цієї жінки також досить відоме. Їй Іван Франко присвятив ряд своїх творів.
Того ж 1879 року Володимир Озаркевич був висвячений на священика і переїхав з імостю в Белелую, де став виконувати обов’язки співробітника в місцевій церкві, через деякий час єпархіальна влада перевела священика в село Скопівку, а пізніше в Село Сілець коло Станіслава, де народився син. Назвали його Іваном, на честь Франка. Але через 2 роки Іван помер, а в 1890 році народилася дочка Олена-Ольга.
Березів для священицької сім’ї не був невідомим. Роман Горак у книзі “Тричі мені являлася любов” пише, що ще в 1880 році Іван Франко повідомляв Ольгу на отця Володимира листом про те, що після зустрічі з ним в Коломиї він їхатиме в Березів. Ольга у відповідь написала: “Тобі, видно, весь світ не чужий – то добре”.
Наступного листа Іванові Франкові Ольга написала вже в Нижній Березів і відправила на ім’я Кирила Геника, до якого приїхав письменник. Але, стверджує Роман Горак, Франко на той час вже сидів у тюрмі і листа так ніколи і не прочитав…
Приїхавши на парахію, отець Володимир з їмостю проживали деякий час в Нижньому Березові, а згодом переїхали в Середній Березів і поселилися в будинку священика. Поряд з виконанням душпастирських обов’язків отець Володимир активно займався культурно-просвітницькою діяльністю. З книги “Березуни” дізнаємося,