Робота

до диференційованого заліку на тему:

“Визначні шедеври культури епохи Відродження”

Відродження (або з французької - Ренесанс) - це термі уперше запроваджений Джорджио Базарі, італійським митцем і біографом XVI ст., який вживається для визначення перехідної епохи в історії європейської культури від Середньовіччя до Нового часу. Як окремий історико-культурний період Відродження починає розглядатися з 60-х pp. XVIII ст., коли з'являються праці німецького класициста Й.-І.Вінкельмана з історії європейського мистецтва.

У цілому період Відродження приблизно датується в межах від останньої третини XIII ст. до кінця XVI ст. В інтересах історико-культурного аналізу цей період поділяють на чотири етапи:

Передвідродження (остання третина XIII - початок XIV ст.);

раннє Відродження (середина XlV - кінець XV ст.);

високе Відродження (кінець XV - 40-і pp. XVI ст.);

пізнє Відродження (50-і pp. XVI - початок XVIІ ст.).

Передвідродженням називають період в історії культурного розвитку Європи, коли нові процеси і явища ще досить щільно пов'язані з середньовічними традиціями.

Першим поетом Передвідродження був італієць Дайте Аліґ’єрі (1265-1321). Основний твір Дайте - "Божественна комедія" (1307-1321, вперше надрукована 1502 р.). Сам Дайте називав поему просто "Комедією" на тій підставі, що це твір із сумним початком і щасли-вим фіналом. "Божественною" поему назвали пізніше з двох при-чин: для підкреслення містичності її змісту і на визнання поетичної досконалості. Поему написано особливими трирядковими віршами (терцинами), які зібрано в три частини, присвячені зображенню трьох частин потойбічного світу - -пекла, чистилища, раю. Кожна з частин ділиться на тридцять три пісні, ще одна, сота пісня, слугує вступом до всієї поеми. Дайте використовує середньовічний жанр "подорожування" в потойбічний світ, щоб якомога повніше, у дусі універсалізму схоластичних "сум", відбити реальне земне життя, показати людські злочини і пороки заради їх викорінення.

Провідником Данте в потойбіччя став поет Вергілій. Сенс усієї поеми полягає в тому, що розум і знання (уособлені у Вергілії) можуть допомогти людині пізнати свої гріхи (кар-тина пекла) і очиститися від них (картина чистилища), але цього недостатньо для містич-ного єднання з Богом. Тільки любов (образ Беатріче, яка супрово-джує поета у рай) дає блаженство пізнання вищої істини і цілковитого злиття з нею. При тому, що де-яких пап, які роздавали церковні посади за гроші (у тому числі й свого сучасника Боніфація VIII) Дайте хоче бачити у пеклі, він усе ж залишається прихильником сполучення папами світської й духовної влади, оскільки найяскравіші представники папоцезаризму "розміщені" у раю.

Ще одним видатним засновником нової літератури був Франческо Петрарка (1304-1374). Закоханий в античну культуру, Петрар-ка розшукував, розшифровував і коментував рукописи Цицерона, Квінтіліана та інших римських риторів. Піддавши аналізу "зіпсованість" і "безбожництво свого часу", Петрарка приписав їх походження сухому раціоналізму схоластичної філософії, яка відво-дить людей від істинного шляху. Визнавши схоластичні знання або фальшивими, або непов'язаними з особистим досвідом, а тому й некорисними у повсякденному житті, Петрарка ставить проблему доцільності суто теоретичного пізнання: "Я питаю себе, яка користь знати природу звірів птахів, риб і змій, і або ігнорувати, або не пік-луватися про знання людини - хто ми, звідки і куди йдемо" (трактат "Про власне незнання та багато іншого"). Однак Петрарка уславився у віках не як науковець чи філософ, а як поет-лірик. Майже усю свою поетичну творчість Петрарка присвятив молодій жінці Лаурі. Цикли сонетів "На життя мадонни Лаури" і "На смерть мадонни Ла-ури", а також численні мадригали передають любовні переживання, почуття захоплення жіночою красою і силою земного чуттєвого ко-хання, що сприймалася крізь призму релігійного ідеалу. Пізніше ба-гато хто з культурних діячів намагались розібратися в тому, чого в поезії Петрарки більше - земної чуттєвості чи релігійної символіки. Сам Петрарка відомий як виразний прихильник безшлюбності, вва-жаючи шлюб неприйнятним для творчої особистості, яка не повинна перейматися побутовими проблемами. Сюжет про любов Петрарки до Лаури став одним з найпродуктивніших у творах літератури і ми-стецтва. Разом з пізньоготичними рицарськими романами ускладне-на витонченою образністю і метафоричним мовленням лірична пое-зія Петрарки вважається класичним зразком "темного" стилю. По-ряд з тим Петрарка був і поетом високої громадянської лірики. У канцонах "Італія моя", "Високий дух" тощо поет виступає поборником припинення міжусобиць і війн та об'єднання італійських земель. Як найвизначніший поет Італії Петрарка був увінчаний лавровим вінцем.

Демократичні тенденції в культурі Відродження знайшли відо-браження у творчості Джованні Боккаччо (1313-1375) - автора кіль-кох романів, поеми "Ф'єзоланські німфи", а також життєпису Дайте. Світову славу приніс Боккаччо (вже після смерті) твір "Декамерон" (1350-1353). Десять молодих людей тікають із зачумленого міста ("великий чумний мор" 1347-1348 pp., що охопив усю Європу) на приміську віллу. Кожного дня, а вони були на віллі 10 днів, кожен з молодих людей оповідає якусь життєву історію. Основний зміст "Декамерона" - розкриття аморальності авіньйонського папського двору, розпусти монахів, висміювання лицемірства та інших поро-ків, прославлення земних радощів, людяності, оптимізму. Передба-чаючи звинувачення в аморальності змісту багатьох фривольних сюжетів, Боккаччо зазначив, що адресує свій твір нудьгуючим да-мам італійських міст для розваги і відволікання від домашніх клопо-тів, а реалістичні побутові історії слугуватимуть для його читачів доброю життєвою наукою.

На півночі Європи процеси Відродження відбувалися значно повільніше, у XIV-XV ст. середньовічні традиції панують над нови-ми тенденціями. Одним з нечисленних попередників Північного Відродження був "отець англійської поезії", придворний камерди-нер, королівський кур'єр, службовець лондонської митниці і депутат парламенту Джефрі Чосер (близько 1340-1400). Його незакінчена поема